— Навіть ґудзик не встигла підняти,— хихикнув я. Але раптом мені чомусь стало соромно: власне, з чого я так завзято хихикав? Я нахилився, підняв ґудзик і поклав у кишеню.
Наше життя тихенько, не без моєї участі, налагоджувалося. Я намагався і, здавалося, діяв успішно. Тільки вчора, наприклад, я відвів дядька Шуру й Наташку в зоопарк. Адже вони не були там відтоді, як у них у домі з'явилася Надія Василівна. І все це я зробив спритно й тонко, ніхто з них навіть не здогадався, що їхня випадкова зустріч була мною підготована. Я добре засвоїв слова тьоті Олі: "Якщо хочеш зробити щось комусь приємне, роби це непомітно, без зусиль, ненарочито".
Тютя Оля сама теж любила чинити "ненароком". Бувало, прийде до нас, а в сумці в неї "ненароком" з десяток тістечок. Або квитки в кіно.
1
Вона викидала їх в останню мить, коли вже йшла додому.
І я теж, діючи за її методом, привів Наташку ненароком до лікарні дядька Шури.
— Дивись, куди ми потрапили,— сказав я.
— Татова лікарня,— здивувалася Наташка.
— Може, зайдемо? — запропонував я.— Зробимо йому приємність.
І ми зайшли й дочекалися його, й усе було просто чудово, бо ми попали в зоопарк, як колись. Щоправда, в зоопарку нам не дуже сподобалось: усіх звірів із літніх вольєр перевели до зимових приміщень, і звірі були не такі веселі. Звісно, без сонця й неба.
...Якось я сидів удома, і раптом до мене долинула звідкілясь музика. Я притулився вухом до стіни. Не було ніякого сумніву: в квартирі в дядька Шурв грала віолончель.
Отже, усе ж таки повернулась Надія Василівна?! Повернулася, незважаючи на моє прохання. Тепер Наташка неодмінно щось устругне. Втече в цирк або піде до циган...
Двері мені відчинив сам дядько Шура, і звуки віолончелі впали на мене.
— А це ти, мислителю! — байдуже промовив дядько Шура, хоча вигляд у нього був явно збуджений.
І "мислителем" він мене чомусь вилаяв, і в кімнату не запрошував. Невже вона наклепала? То що ж, нічого не вдієш, виявився зайвим, хоча чомусь страшенно прикро. Завжди прикро, коли т^бе не розуміють.
— Скажіть Наташці, хай зайде до мене.
Я людина горда і ніколи нікому нав'язуватися не збирався.
— А ти хіба не зайдеш? — запитав дядько Шура. Він обняв мене за плечі: — Усім мислителям важко живеться. Вони весь час розмишляють, розмишляють... А як на мене, треба жити простіше й природніше. Коли щось незрозуміло, візьми й скажи.— Він зупинився: — Послухай. Як грає!.. Чи ти гадаєш, я не маю рації?.
— Словами всього не виразиш,— сказав я.— Я вам не заваджу? — Я боявся зустрічі з Надією Василівною.
— Не завадиш,— гостро сказав дядько Шура й перший увійшов у кімнату.
Я зупинився на порозі й роззирнувся. Ніякої Надії Василівни в кімнаті не було, але біля дивана стояв магнітофон. Його динаміки були ввімкнені на повну потужність. Та ще більше: я чомусь уперше помітив, що кімната дядька Шури набула колишнього вигляду, якою вона була ще до Надії Василівни.
Дядько Шура з розмаху гепнувся на диван.
— Щось ви мені не подобаєтесь,— сказав я, намагаючись перекричати магнітофон.
— Я сам собі не подобаюсь,— відповів дядько Шура.
— Що-небудь сталося? — запитав я.
— Нічого,— відповів дядько Шура.— Або, вірніше, сталося все, що могло статися.
У цей час з'явилася із своєї кімнати її світлість Наталя Олександрівна, нахилилася до магнітофона й притишила звук.
Дядько Шура простяг руку до магнітофона і) знову посилив звук. Він стомлено заплющив очі.
Наташка ображено повернулась і пішла.
Так, подумав я, цьому дому явно бракує тьоті Олі з її ніжністю та добротою й несподіваними точними словами, проти яких нема чого заперечити. А в мене поки, хоч я й старанний її учень, до пуття нічого не виходить.
Я подумав, що, може, Наташка і я далеко не в усьому маємо рацію. Тепер, коли вся ця подія канула в Лету, я часто згадую її, але ніяк не можу збагнути, як я міг здійснити стільки нерозважливих, нешляхетних учинків. Щиро кажучи, мене це й досі лякає. А раптом зі мною станеться щось у такому роді? Або ще гірше.
Адже я увізвав благородного Петька, Рединого господаря, злодієм!
Я його зустрів цілком несподівано в шкільному дворі. Шукав-шукав, бігав-бігав, а знайшов у себе під носом.
Коли я його побачив, то не відразу збагнув, що це він. Ступив кілька кроків уперед і обернувся.
І він обернувся, і наші очі зустрілися. А наступної миті ми водночас перейшли на стрімкий біг шкільними коридорами, сходами, завулками, збиваючи з ніг зустрічних дітей. І коли я йогосхопив, то якийсь час не міг вимовити й слова, так засапався від швидкого бігу. Він виявився вертким і дужим.
— Тепер ти,— сказав я відхекавшися,— від мене не втечеш.
А я,— сказав він зухвало,— й не збираюся. "Не збираюся"! — перекривив я його.
— Не збираюся,— повторив Петько.
— Можливо, скажеш, що ти від мене й не втікав?
—■ Утікав.
— Чому? — запитав я, погрозливо стискаючи Петькове плече.
— Тому що ти за мною ганявся,— відповів він.
— Отож, а тепер я тебе спіймав,— сказав я тоном переможця.— Коли віддаси собаку?
— Ніколи! — відповів Петько.
— Ніколи?! — обурився я й сильно трусонув Петька.
— Це мій собака,— вперто сказав він.
— Ану, ходімо в клас! — Я майже волоком протягнув його по коридору.— Там ти в мене потанцюєш... на виду в усіх.
Так ми прийшли в його клас, де й стався той жахливий випадок, що про нього я ніяк не можу забути.
Отож утягнув я його в клас і громовитим голосом, сповненим захопленого самовдоволення, вигукнув:
— Діти,— й штовхнув уперед Петька,— він украв нашого собаку!
Здійнявся, звісно, неймовірний галас, бо ніхто з них ще ніколи в житті живого злодія не бачив!
— Де злодій, хто злодій?! — почулося зусебіч.— Петько?!
А Петько, не звертаючи уваги на весь цей галас і вигуки, підійшов до своєї парти, дістав з портфеля акуратно складений аркуш і простягнув мені.
Я розгорнув аркуш і прочитав: "Паспорт собакл на кличку Реда. Господар — П. Я. Смирнов. По. роди чау-чау".
Поки я це читав і передо мною вимальовувалася справжня картина подій, нас оточили щільним колом Петькові однокласники, намагаючися зазирну, ти в папір.
— А хто ж це П. Я. Смирнов? — запитав я.
— Це я,— відповів Петько.— Петро Якович Смирнов.