— Добридень,— сказав я.
Діти з'юрмилися навколо мене. Генчина мати подивилася на нас. Вона була в короткій тужурці й у пуховій хустці. Від роботи їй, видно, було гаряче.
— Вітаннячко,— сказав Генка; він трохи підніс угору шапку, і від голови в нього пішла пара.
— Ану надінь шапку, шибенику,— суворо сказала йому мати,— бо застудишся!
Генка надів шапку.
— Це йому замість фізкультури,— сказала Генчина мати.— І корисно, й матері підмога. Отож-бо ви, дітлахи, йдіть у своїх справах.
— Що ви! — сказав я.— Хіба ми прийшли Генку зваблювати! Ми прийшли вам допомогти.
— Тьотю Марусю,— вигукнув Толя,— ми зараз усе переробимо! Це нам іграшки!
— Ось це вже ні до чого,— відповіла тьотя Маруся.
А Генка не став заперечувати, адже він усе чудово зрозумів: віддав лопату Толі, а сам миттю кудись збігав і приніс іще дві лопати й чотири скребачки.
Що тут почалося! Дітлахи вихопили в нього ці скребачки та лопати й заходилися розчищати сніг.
А я взяв у тьоті Марусі лом і трощив ним кригу, що утворилася під снігом.
Важкий був цей лом до чортиків, проте я не показував виду. Трощив собі, та й годі... Поруч зі мною хвацько трощив кригу Генка.
— Це в наш-бо час,— бурчав я навмисно,— коли запускаються супутники й космічні кораблі, доводиться трощити кригу ломом!
— Я їй не сказав про цирк,— виправдовувався Генка,— бо вона мене вигнала б.
— І слушно вчинив,— відповів я.
І ось коли ми всі так відчайдушно й самовіддано працювали, коли перед нами вже лежала широка смуга вичищеного тротуару, коли були "один за всіх і всі за одного", раптом з під'їзду випливли Зіна Стрельцова з мамою. Зіна була в новому го-
лубому пальті й береті. А Стрельцова-старша нацупила на голову високу папаху і гордо несла спортивну торбу своєї доньки — майбутньої чемпіонки з плавання.
— А, це ви, юначе...— Уздрівши мене, Стрельцова-старша зупинилася.— Дивак!
Вона назвала мене диваком, ніби дурнем вилаяла. Проте я задоволений, що попав до загону диваків.
— Ми допомагаємо тьоті Марусі,— сказала Наташка.
— І Генці,— додав Толя.
— Це експлуатація дитячої праці. Я цього так не залишу,— відповіла Стрельцова-старша, при цьому вона виразно подивилася на тьотю Марусю.— Ходімо, Зіночко.
І вони врочисто пішли собі.
— Тітонько,— гукнув Генка їм навздогін,— обережно, там крига! Впадете, закаляєтеся!
Стрельцова-старша зупинилася, боячися ступити крок далі.
Генка засміявся. А за ним усі дітлахи. І я. І навіть тьотя Маруся.
...Коли ми ввірвалися в цирк, вистава вже розпочалася й на нас зацитькали, щоб ми не галасували. А спробуй-но не галасуй, коли з арени долинає музика, вигуки клоуна й регіт глядачів.
— У нас квитки! — вигукнув я й вихопив з кишені довгу стрічку квитків.
— Тихіше,— сказала контролер,— тихіше! Однаково під час вистави входити не можна.
— Ви зрозумійте,— мовив я тихо,— вони вперше в своєму житті в цирку.
— Так-то вже й уперше!
Ні, вона була невблаганна, а діти майже плакали, але потім вона задивилася, а можливо, навмисне вдала, ніби задивилася, і ми шмигнули в прохід.
Вискочили, а куди йти, невідомо, людей повно, світло... З'юрмилися зграйкою біля проходу й стоїмо.
І раптом клоун помітив нас і закричав на весь зал:
— Чи бачили ви коли-небудь, щоб діти запізнювалися в цирк?
— Ні, ні, ні! — почулося звідусюди.
— А тепер подивіться сюди! — Він підбіг до нас: — Ось вони!
І всі почали дивитися на нас.
— Ми працювали,— сказав я.
— Ви чуєте? — вигукнув він.— Вони працювали!
Він почав реготати, впав од реготу, перекинувся через голову, і всі зареготали з ним разом.
— Ми працювали,— сказала Наташка просто в його розфарбоване обличчя.— Чистили сніг, товаришу допомагали. Ось йому! — і виштовхнула вперед Генку.— Чому ви нам не вірите?
Тоді клоун перестав реготати, зняв шапку й уклонився нам.
І тепер вже ніхто не сміявся. Клоун подав Наташі руку, вигукнув:
— Музику!..— і повів її, немовби справжню казкову принцесу.
А за ним рушили й ми, і на нас світили різноколірні вогні.
Клоун підвів нас до наших місць і гукнув:
— Морозивницю! В цирку діти повинні їсти морозиво.
І отоді-то й витрачені були — до речі, благородно,— останні два карбованці з татової десятки.
А потім ми дивилися ведмежий цирк, лизали морозиво й реготали разом з усіма.
Сьогодні в мами день народження. А я прикинувся, нібито забув: адже подарунка в мене не було. Негарно, звісно.
Коли— я вранці вийшов до мами, вона зустріла мене радо. Ми сіли за стіл і почали снідати.
— То як тобі сніданок? — Вона сама підштовхувала мене до того, що сьогодні незвичайний день.
— Сподобався,— відповів я.
— А що тобі сподобалося? — запитала вона.
— Усе.
І раптом вона з підозрою запитала:
— А що ти їв? А я як бовкну:
— Справді, мамо, що я їв?
Виявилося, вона навмисно в цей день приготувала святковий сніданок — омлет, підсмажений з помідорами й сиром,— а я з'їв усе й не помітив!
Мама нічого мені не відповіла й вийшла з кухні, щоб підійти до телефону. І тої миті вдарив грім та блискавка, бо я почув, як мама розмовляла з тьотею Олею, і зрозумів — це було зовсім не важко,— що та вітала її з днем народження!
Я причаївся, мов найжалюгідніше мишеня. Я майже не займав місця, майже випарувався, уважно дослухаючись до маминих кроків, вигадуючи гарячково, як би викрутитися з такої ситуації.
Ось мама пройшла в кімнату. Можливо, вона чекала, що я вийду до неї? Потім кроки її пролунали в передпокої, і — порятунок! — хряснули вхідні двері. Отже, мама пішла.
Я визирнув у вікно. Мама швидко перейшла наш двір.
От коли б я був правдивою людиною, як Наташка, то я усе чесно розповів би мамі. А мені було чим її здивувати! Річ у тім, що я остаточно заплутався і як син, і як вихователь. Ось тільки послухайте, що я вигадав.
Мене посадили караулити первачків на контрольній, бо їхня вчителька захворіла.
Коли я ввійшов і запитав їх: "Ну, то як ідуть справи?" — вони у відповідь важко зітхнули. Не треба було бути психологом, щоб відразу здогадатися, що справи в них ішли кепсько.
Я подивився на дошку: там були приклади.
— Нічого сказати — навантажують дітей,— завважив я, щоб підбадьорити їх.— Ми такі приклади розв'язували в третьому класі.
На Зіну Стрельцову шкода було дивитися — ось-ось зарюмсає. Куди поділася її спортивна кмітливість! Я зазирнув у її зошит і побачив помилку. Подивився в Натащин — та ж помилка.