Помітивши зацікавленість, виявлену до нього, чоловік підвів голову і запитав:
– Батя, закурити знайдеться?
– Шур, – сказав Чонкін і, діставши коробку "Кемела", одну сигарету спритно витрусив у брудні пальці.
– Ого! – здивувався чоловік. – Де це ти, батя, сигарети такі дістав, у "Берьозці", чи як?
– Та так, – Чонкін не став удаватися в деталі. І підніс до носа співрозмовника запальничку. – Репейр робиш?
– Чого?
– Хочеш ремонтувати і їздити? – поправився Чонкін.
– Не їздити, а літати, – сказав співрозмовник і закашлявся. – Міцні сигарети. На повітряній подушці літати буду. Бляху розрівняю, сопло вигну. А компресор хлопці обіцяли в Жуковському стягнути.
– А на чому літати-то? На цьому, чи що? – запитав Чонкін, вказуючи на рештки автомобіля.
– А на чому ж іще? Це ж "Побєда", ти знаєш, що таке "Побєда"?
– Ну, – відповів Чонкін ухильно. Він не знав, що таке "Побєда", тому що після побєди без лапок потрапив у краї, де машини цієї марки не випускалися, а схожі називалися "оппель-капітан". Чого тоді, втім, він також не знав, йому було не до того.
А співрозмовник його і справді уявити не міг, що хтось дійсно не знає, що таке "Побєда". Він не сумнівався, що ця літня людина знає, що таке "Побєда", але подумав, що вона може не уявляти усіх достоїнств цієї машини. І став пояснювати:
– Справжня "Побєда" – це ж звірюка! Їй уже тридцять літ, а ще практично на ходу. Ось кузов підрихтую та підварю, і ще сорок прослужить.
На запитання Чонкіна, куди саме він літатиме, господар "Побєди" відповів, що в Калінінській області на озері Селігер купив він хатину, а добиратися ні на чому. Те, що котиться по землі, використовувати неможливо, навіть трактор і той тоне по вуха. І без повітряної подушки ну просто ніяк.
Подивувався Чонкін таланту і кмітливості винахідника, витрусив йому в бокову кишеню ще дві сигарети, пішов далі.
15
На широкій вулиці побачив Чонкін магазин з аршинними літерами "ОВОЧІ-ФРУКТИ", що займав ледь не цілий квартал. Величезні вікна були до половини знизу замазані білою фарбою, поверх якої художник зобразив огірки, помідори, дині, кавуни, вишні, яблука, апельсини, ананаси та іншу смакоту. Чонкін вирішив зайти всередину і купити тут пару червоних грейпфрутів до сніданку.
Магазин був великий, і дверей у ньому було чимало, але всі вони були зачинені, а одні навіть забиті дошками. Лише крайні двері були відчинені, та й то не всі, а наполовину, на одну стулку, і в цю одну стулку покупці текли якимось дивовижним чином у два потоки. Ті, що входили, стикались у дверях з тими, що виходили, впирались один в одного животами, і, здавалося б, ніяк їм не розійтися, але вони робили вже роками відтреновані кругові рухи і, як дві шестерні, вкручувалися всередину і викручувалися назовні. Чонкін також став у цю чергу і, зіткнувшись із дуже вгодованою жінкою з зустрічного потоку, легко подолав перепону, бо сам він був підтягнутий і живіт у нього був не випуклий, а впалий, в оту впадину якраз живіт зустрічної жінки й помістився.
Потрапивши всередину, він ніяких грейпфрутів, навіть жовтих, не знайшов, і взагалі магазин був практично порожній, лише в далекому кутку йшла торгівля чимось, а чим саме, він одразу не зрозумів, йому здалося, що торгують просто грудками землі.
Люди вишикувалися в чергу один за одним до прилавка, збитого з дерев'яних ящиків. На прилавкові стояли ваги старовинного зразка, на які з одного боку кладуть гирі, а з другого – товар. Товаром і були ті грудки землі. Продавщиця в старій куфайці, в малинових шароварах з байки, у в'язаних рукавицях, підрізаних так, щоб пальці зоставались голими, і з погаслою цигаркою в роті брала гроші, відраховувала здачу, набирала грудки в пластмасовий тазик, важила і з гуркотом висипала в підставлені сумки чи кошики. Чонкін, озирнувшись до худої бабусі, яка стояла за ним, запитав, для чого це торгують землею. Та поглянула на нього здивовано, запитала, якою землею, і ще запитала: а ви що, не бачите, що це морква? Чонкін, придивившись, справді побачив, що щось схоже на моркву визирає з-під засохлого болота. Він знову повернувся до бабусі і поцікавився, а чому ж продавці не помиють цю моркву, перш ніж продавати. І тут на бабусю щось напало, і вона стала кричати:
– Що? Помити? А може, ще й почистити? А може, зварити і з ложечки погодувати?
І вся черга, як не дивно, стала на бік бабусі, і всі стали щось вигукувати, але бабуся виявилася голосистішою за всіх.
– Зажралися! – кричала вона. – Війну забули! У землянках жили! Лободу їли! Блокаду Ленінграда перенесли!
Чонкін від цих криків знітився, відчув себе винним у блокаді Ленінграда і в тому, що їли лободу, і взагалі сам собі видався надто вередливим, таким, що забув про все на світі. Бачачи, що народ закипає і зараз, чого доброго, ще й надають йому по шиї, він зіщулився і, нікому не заперечуючи, подався до дверей, чим іще більше додав жару своїй обвинувачці, яка продовжувала вигукувати услід:
– Треба ж, який знайшовся! Стара людина, а дурниці верзе! Морковочку йому помити треба! Сам біжи спершу помийся!
Чонкін вийшов на вулицю і вирішив більше ніякі торгівельні точки не відвідувати, але мимо магазину "Ковбаси", що трапився йому по дорозі, пройти не зміг. Він згадав, що колись був пригощений привезеною з Москви ковбасою "Одеська", такою смачною, що запам'яталася йому на все життя. І в "Ковбаси" вирішив усе-таки зазирнути. Тим паче що тут і черги ніякої не було. Але і цей магазин виявився цілком дивовижним. У ньому знаходились три продавщиці, одна касирка і – ніякого товару, крім виставлених на всіх трьох прилавках і за склом каси сірих паперових коробок з написом "Напій кавовий". Продавщиці, які, судячи з їхньої комплекції, харчувалися не тільки напоєм кавовим, зараз були зайняті обговоренням побачених ними по телевізору сеансів гіпнозу якогось екстрасенса Шапіровського, але при вигляді Чонкіна замовкли і витріщилися на нього з подивом. Ніхто в магазин давно вже не зазирав, крім окремих покупців, які, можливо, в надії на випадкове диво злегка прочиняли двері, але, просунувши голову, переконувалися, що дива немає, і висовувалися назад.