– Але ж я нічого такого не зробив! – заволав народний артист. – Я нічого не зробив поганого. Я люблю товариша Сталіна. Передайте йому, що я його дуже люблю.
– Ну, я вірю, вірю, що ти його любиш, – сказав Берія. – Але важливо, аби він тобі повірив. Завтра ми поїдемо до нього, і ти йому покажеш, як ти його любиш. Ти пригадуєш, про що ми з тобою розмовляли минулого разу? Минулого разу ми з тобою говорили, що ти міг би підміняти товариша Сталіна, але так повинен підміняти його, так повинен грати його роль у житті, а не в кіно, щоби ніхто, навіть з людей, що близько знають Сталіна, не запідозрив, що ти – це не він. Ти можеш таке зіграти?
– Я можу, – упевнено кивнув Меловані. – Я, Лаврентію Павловичу, артист. Я дуже хороший артист. Але я все-таки не наважуюся взяти на себе таку відповідальність.
– Зате я наважуюся взяти цю відповідальність за тебе на себе. І ти можеш собі уявити, що з тобою буде, якщо ти не виправдаєш мого довір'я. Але спершу у мене до тебе запитання: ці вуса у тебе справжні?
– Нікак нєт, Лаврентію Павловичу, це накладні вуса. Я їх наклеїв, щоб показати вам, як я приблизно буду грати товариша Сталіна. Але на вулицю я ніколи не виходжу в образі товариша Сталіна. Щоб ніхто не подумав, що я видаю себе за товариша Сталіна.
– Гаразд, – кивнув Берія лисою своєю головою, – завтра поїдемо до товариша Сталіна. Вуса дай мені. Я їх візьму з собою, ти їх наклеїш, коли я скажу.
31
Наступного дня "ЗІС" наркома ДБ знову з'явився біля знайомого зеленого паркана. Тепер пасажирів було двоє: сам нарком і народний артист Меловані. Нарком був у довгому пальті з суконним верхом, каракулевим коміром і в каракулевій шапці-пиріжку, під борсучою шубою артиста був темно-синій бостоновий костюм з галстуком у горошок. Обидва гості пройшли звичну процедуру обшуку і перевірки, яка цього разу виявилась доволі поверховою: навіть на накладні вуса в портфелі Лаврентія Павловича охорона не звернула уваги. Можливо, тому що вони не належали ні до вогнепальної зброї, ні до колючо-ріжучих предметів.
Сталін був, на щастя, в доброму гуморі і зустрів гостей привітно, у передпокої. Був він у маршальському мундирі з двома золотими зірками на грудях – Героя Радянського Союзу і Героя Соціалістичної Праці. Мундир, утім, був не парадний, тобто виглядав більш-менш скромно.
Сталін і Берія, вітаючи один одного, обнялися, після чого Берія представив Меловані:
– Ось, дорогий Кобо, я привів народного артиста, який, як ти знаєш, виконує ролі Сталіна, тобто грає тебе в багатьох фільмах. Тобі, я пригадую, "Крах Берліна" дуже сподобався.
– Не дуже, – заперечив Коба, подаючи руку Меловані. – Не дуже, – повторив він, дивлячись артистові в очі, від чого той зіщулився. – Фільм не дуже сподобався… – він зробив паузу, – але сподобався. І уточнив ще раз: – Сподобався, але не дуже. Значить, – звернувся він уже просто до Меловані, – ви хочете вжитися в образ товариша Сталіна і пожити приблизно в тих самих умовах, що й товариш Сталін?
– Я тільки хотів…
– Я розумію, – перебив Сталін. – Ви хотів. Усі хотів. Кожен хотів. Я пропонував вам розпочати із Туруханського заслання, але вам, як я чув, моя пропозиція, як кажуть, не всміхнулась.
Народний артист знову перепудився. Він подумав, що якщо він скаже, що пропозиція Сталіна йому, так, сподобалась, то Сталін дійсно пошле його в Туруханське заслання. А якщо він скаже, що не сподобалась, то Сталін розгнівається і також пошле його в Туруханське заслання, а то й іще далі. Ще він подумав, що вождів, при всій любові до них, краще бачити на портретах, аніж наживо.
– Ні, чому, – став він виправдовуватися. – Я хотів. Я хочу все, що ви хочете хотіти…
– Нічого, не оправдовуйтесь, – перебив його Сталін. – Як кажуть російські люди, оправдовуватися будете в міліції. Жартую, жартую. А поки що зайдімо сюди.
Сталін натис кнопку в стіні, і невидимі спершу двері повернулися на три чверті, відкривши за собою невелику кімнату розміром приблизно три метри на чотири. Залізне ліжко, не нікельоване, а просте, пофарбоване зеленою масляною фарбою і схоже на тюремне. Стоїть головою до стіни. Солом'яний матрац застелено сірою суконною солдатською ковдрою. З подушки навіть стирчить солома. Над головою скромне бра. Біля ліжка проста соснова тумбочка. На ній дві книжки: "Історія ВКП(б)" і "Злочин і кара". На стіні, покритій простими шпалерами без кольору, декілька картинок, вирізаних з журналу "Вогник" і прибитих цвяхами.
Сталін сказав:
– Ось так живе товариш Сталін. Ви хочете пожити в подібних умовах?
– Товаришу Сталін, заради вас, – Меловані притис руку до грудей, – заради вас я готовий спати на чім попало! Навіть на цвяхах.
– Ну, – заусміхався Сталін – на цвяхах – це поки що не потрібно. На цвяхи – це тільки Лаврентій Павлович, він живодер відомий, може покласти людину. Я такого артиста на цвяхи… ні, ні. Хіба що, як будете репетирувати роль Рахметова.
У Меловані відлягло від серця. Настільки відлягло, що він навіть осмілів і запитав, навіщо товаришу Сталіну картинки з журналу "Вогник", коли у нього є можливість бодай тимчасово взяти з музеїв хоч Рєпіна, хоч Рембрандта.
Він запитав так і зіщулився, знову злякавшись, а раптом товариш Сталін розгнівається. Але товариш Сталін не розгнівався. Товариш Сталін сказав:
– Ви знаєте, генацвале, якщо я почну тягати картини з державних музеїв, то всі мої міністри, маршали і секретарі обкомів також потягнуть зі всіх музеїв усе собі. Тому я не стану подавати їм поганого прикладу.
– Ти, Гога, перш за все повинен зрозуміти, – додав Берія, – що товариш Сталін – дуже скромна людина. І в скромності своїй він великий. І ще ти повинен знати, що товариш Сталін дуже багато працює. На жаль, занадто багато працює. Він працює на знос, але ми не повинні дивитися на це байдуже. Коба, дорогий, – звернувся він до Сталіна, – ми тут з товаришами радилися й вирішили, що ти занадто багато працюєш. Ми повинні тебе розвантажити. Ось я до тебе привів товариша Меловані. Ти бачиш, як схожий на тебе товариш Меловані? Коли він надягає вуса, він стає таким схожим, що рідна мама вас не відрізнила б.
При словах "рідна мама" Сталін спохмурнів. Він здогадувався, що його рідна мама не Кеке Джугашвілі, але хто насправді його породив, він сам точно не знав. І все ж, коли згадували так чи інакше його матір, він відчував, сам не знаючи чому, щось неприємне.