24
Якось, ближче до вечора, Перл прийшов до Чонкіна з великим полотняним мішком. Висипав його вміст на ліжко. Там був новий цивільний костюм-двійка. Брюки і піджак темно-сірі, а ще була сорочка світла, галстук вишневий і чорні туфлі. До брюк – не пояс, а підтяжки. Перл велів негайно переодягтись. Чонкін навіть уві сні уявити собі не міг, що колись таку шикарну одежу прийдеться йому на себе приміряти. Його пальці, що багато чого вміли, довго длубалися з ґудзиками, а що робити з підтяжками й галстуком, він узагалі не знав. Довелося кликати на допомогу Георгія Івановича. Перл допоміг: підвів його до великого дзеркала в передпокої. Чонкін не повірив своїм очам, що відображений у дзеркалі елегантний молодий мужчина має до нього прямий стосунок. Перл також був задоволений:
– Ну, Ваню, ти просто прем'єр-міністр! Ну гаразд, підемо, нас чекають.
– Хто? – запитав Чонкін.
– Побачиш.
Перед будинком стояла велика легкова автомашина з американським прапорцем на капоті. Перл відкрив задні дверцята і впустив Чонкіна. Сам зайшов і сів з іншого боку. Сказав водієві:
– Летс гоу.
В'їхали до міста. Попетляли якимись вулицями і зупинилися біля великої сірої споруди з шорсткими стінами і двома білими колонами біля входу. Тут стояв натовп журналістів, озброєних фотоапаратами. Журналісти, уздрівши Чонкіна, який вилазив з легковика, кинулися на нього, як стерв'ятники на здобич. Стали спалахувати сліпучі бліци, запахло горілим магнієм. Чонкін одвертався від одного спалаху і потрапляв під інший. Одночасно зі спалахами на нього посипалися запитання англійською, яких він не розумів, і російською, які йому надокучили:
– Містер Чонкін, хто ви? Навіщо ви були потрібний генералісимусу Сталіну?
– Містер Чонкін, що ви думаєте про права людини в Радянському Союзі?
– Містер Чонкін, ви будете просити політичного притулку?
– Містер Чонкін, чи ви є членом комуністичної партії?
– Мовчи! – пошепки велів Чонкіну Перл. – Нікому ні на що не відповідай.
Він ішов першим, розсуваючи натовп плечем, і тяг за собою Чонкіна, як на буксирі. Усередині, біля входу в просторий вестибюль, два морських піхотинці вимагали пред'являти документи, відкривати портфелі й жіночі сумочки. У Чонкіна не було ні портфеля, ні жіночої сумочки, а документи за нього показав Перл.
Пробилися до великого залу зі сценою і рядами крісел, що спускалися до неї. На кріслах першого ряду лежали папірці з написами "Reserved". Перл два папірці з крісел посередині прибрав, посадовив Чонкіна і сам сів поряд. Стіл на сцені, накритий червоним сукном, з графином і чотирма склянками, нагадав Іванові його передвоєнну армійську службу, коли напередодні 23 лютого, 1 травня, 7 листопада і 5 грудня їх зганяли приблизно в такий же зал (тільки менший) для вислуховування чергової святкової доповіді. Там також був стіл, накритий червоним сукном, і графин на столі, і трибуна поруч зі столом, і два портрети – справа і зліва від сцени. І тут було два портрети. Тільки не Леніна і Сталіна, як там, а Сталіна і Сталіна. Це Чонкіна трохи здивувало.
Він думав, що тут Сталіна не дуже-то поважають. А виявляється, Леніна не поважають, жодного портрета не вивісили, а Сталіна поважають, ще й як! Он з обох боків приліпили, щоб і тим, хто праворуч сидить, добре було видно, і тим, хто ліворуч. Щоб вони головами дарма не вертіли.
Публіку запустили, і вона з двох задніх дверей рівними потоками розтеклась по всьому залу і заповнила його вщерть. Декому навіть крісел не вистачило, вони розташувались у проходах і на фальшивих підвіконнях. А сцена все ще була порожньою. Народ у залі став уже нервувати, нетерпляче перешіптуватися і плескати в долоні.
Раптом із-за куліс вийшли і стали поряд за столом чотири чоловіки: один у формі американського генерала і три в цивільному. Серед цивільних Чонкін насилу упізнав Опаликова, який стояв другим біля генерала. Насилу, бо завжди бачив Опаликова тільки у військовій формі з орденами чи в льотчицькій шкіряній куртці і раніше не міг би собі уявити його в якомусь іншому одязі. У військовому строї він виглядав солідним і крупним мужчиною, а в цивільному – дрібним і незначним. Ті, за столом, витримали хвилинну паузу і сіли, після чого худорлявий мужчина в сірому костюмі, що був ліворуч від Опаликова, знову підвівся і звернувся до залу:
– Панове, зараз перед вами виступить пан Сергій Опаликов, колишній радянський льотчик, полковник, що перелетів, як ви знаєте, на своєму літакові з радянської зони окупації на територію, контрольовану союзними військами. Про що він говоритиме, я не знаю, але сподіваюся, що це буде не нудно. Будь-ласка, полковнику.
Опаликов вийшов з-за столу і став за трибуну. Обличчя його було блідим. Він явно хвилювався, що також здивувало Чонкіна. Чонкін гадав, що такі великі люди ніколи не хвилюються, але Опаликов хвилювався. Мабуть, якби він був у своїй військовій формі з зіркою Героя Радянського Союзу, він хвилювався б менше. Він довго перебирав на трибуні папірці, і у нього, це було видно здалека, руки тремтіли.
– Шановні панове, – розпочав Опаликов, і голос у нього був не командний, як раніш, а тихий і надто вже не військовий. – Ви, очевидно, знаєте, що недавно я на бойовому літакові "Іл-10" разом із солдатом Іваном Чонкіним перелетів з радянської зони окупації Німеччини в американську. Цей факт був багатократно відображений у вашій західній пресі. Деякі бульварні газети, не знайшовши моєму вчинку логічного пояснення, оголосили на весь світ, що я це зробив, тому що моя дружина спала з командуючим нашою повітряною армією генералом Просяним. Це, панове, просто дурня. Моя дружина спала з багатьма, і я спав не з нею однією, і такий жалюгідний привід не міг стати причиною мого драматичного рішення. Зрештою, якщо дружина спить із кимось, простіше змінити дружину, ніж батьківщину.
Це зауваження публіці сподобалося, вона відзначила його подвійними оплесками. Спочатку поаплодували ті, хто розумів російську, а потім решта, діждавшись перекладу.
– Солідні газети, – продовжував Опаликов, – проявили велике розуміння суті справи, цілком справедливо розцінивши мою втечу як політичний акт, як знак мого глибокого розчарування в радянській системі. Я радянську владу дійсно не люблю, тому що в ній під керівництвом Сталіна відбуваються страхітливі злочини проти народу. Але й ця причина не була для мене головною. Головною була таємниця, яку я довго беріг сам, розуміючи, що повинен донести її до людства, інакше я себе зневажатиму. Цю таємницю приблизно десять років тому відкрив мені мій дядько, брат моєї матері, відомий радянський мандрівник, географ, зоолог і ентомолог Григорій Юхимович Гром-Гримейло. Справа у тому, що окрім загальновідомих праць у дядька Гриця були записки, які він вів потай від усіх. Але в 1936 році вони зникли, були викрадені з його сейфа. Дядько страшенно засмутився і злякався. Записки, як він підозрював, потрапили до рук тих, із ким їх він менше за все хотів би ознайомити. Тоді він запросив мене прогулятися по парку і сказав мені: "Сергію, мій рукопис пропав. Якщо він потрапив до рук тих… ти вже дорослий і розумієш, кого маю на увазі… якщо він потрапив до тих, то мені не жити. Але якщо ти коли-небудь потрапиш за кордон, тобто за межі всемогутності тих, кого я маю на увазі, я тебе прошу, після моєї смерті надай по можливості якомога ширшого розголосу тому, що дізнаєшся зараз од мене". Через тиждень після нашої розмови мій дядько помер за загадкових обставин. Я підозрюю, що його отруїли.