– Чого бажаєте? – запропонував вибір Георгій Іванович. – Віскі американський, шотландський, мадера, вермут, кальвадос, кампарі, перно. Мені полковник Опаликов казав, що російські авіатори віддають перевагу амортизаційній рідині, даруйте, такого поки що не тримаємо, але можу замовити.
Із запропонованого асортименту Чонкін вибрав єдиний напій, про який щось чув, – віскі.
– Скотч чи бурбон? Якщо ніколи не пили, раджу скотч.
Чонкін погодився на скотч.
– Чистий, з водою чи з льодом?
Чонкін погодився на чистий. Собі Перл зробив віскі з содовою і з льодом. Подзвонив у бронзовий дзвіночок, що стояв на столі. Збоку з потайних дверей з'явилась чорна дівчина з тацею, на якій були свіжий виноград, банани, мандарини і стояла вазочка зі смаженим арахісом. Засліпила Чонкіна білозубою посмішкою, поставила тацю на стіл і вийшла, вихляючи випуклою попкою. Чонкін провів її довгим поглядом. Перл перехопив його і посміхнувся:
– Що, Іван Васильович, з негритянками спати не доводилось?
– Нє-а, – зізнався Чонкін, – не доводилось.
– А дарма, – сказав Перл. – Дуже, знаєте, темпераментні жінки. Якщо бажаєте, можна влаштувати.
Чонкін нічого не відповів, але зобразив гримасу, яка означала, очевидно, що він засоромився, хоча було б інтересно.
– Усе можна влаштувати, – повторив Перл. – Якщо будете себе гарно поводити.
Він поставив свою склянку на долоню лівої руки і притримував пальцями правої. Пальці у нього були білі, в'ялі, з добре доглянутими нігтями. Безіменний був прикрашений великим перснем з чорним каменем. Перл підніс свою склянку до рота, але віскі став пити не залпом, а лише ледь-ледь відсьорбнув, і Чонкін, аби не видатися зовсім дикуном, зробив так само.
Перл розглядав Чонкіна крізь склянку і думав, із чого б почати допит.
Начальство Перла, отримавши від нього звіт про допит Опаликова, хотіло б зрозуміти, хто такий Чонкін і навіщо він міг знадобитися генералісимусу Сталіну. Про всяк випадок у штабі американської розвідки різними людьми були висловлені, а потім зведені докупи припущення, що, можливо, Чонкін насправді не Чонкін, а син Сталіна Яків Джугашвілі, який переховується під цим іменем і розшукуваний радянськими спецслужбами. Або хтось із важливих нацистів, котрі кинулися навтьоки. Уфологія в ті часи не була ще розвинута чи й зовсім не існувала, але вже була чутка, що десь у радянській зоні окупації, точніше поблизу Дрездена, одного разу вночі приземлилося щось ні на що не схоже чи схоже на великий млинець, звідси виникла тимчасова гіпотеза: чи ж не інопланетянин цей Чонкін? А один політичний аналітик із польським прізвищем висунув і зовсім фантастичне припущення. Він сказав, що Сталін, вочевидь, засмучений тим, що його дочка Світлана вибирає собі коханців виключно з євреїв, вирішив її видати заміж за чисто російського чоловіка, і на роль такого жениха не знайшлося кандидатури кращої, ніж Чонкін. Будь це насправді так, автор сам би за цю ниточку охоче ухопився, бо тут який би казковий поворот сюжету світився: Іванушка-дурник одружується з принцесою! Але автор, будучи послідовним і неухильним прибічником реалістичної школи, цю версію рішуче відкинув, та й даними двох розвідок, радянської й американської, вона зрештою була заперечена.
Отож, Чонкін сидів навпроти полковника Перла, Перл сидів, дивився на нього крізь склянку і посміхався. Жодна із запропонованих версій не здавалася йому хоч трохи правдоподібною, і він усе ще не придумав, як вести допит і чого добиватися від допитуваного.
– Курити бажаєте? – несподівано запитав він.
Чонкін був не проти і покурити. Тут же перед ним з'явилася розкрита коробка із зображенням верблюда, запальничка з цією ж твариною і попільниця з нею ж. Перл дістав із кишені піджака дерев'яну коробочку, із неї витяг товсту сигару й ножик. Обрізав сигару з двох боків і припалив від сірника. Поцмокав товстими губами і випустив хмарку диму, за якою його обличчя на мить сховалося.
– Ну що? – з'явився він із хмарки і посміхнувся своєю дивною посмішкою. – А вобшче, як живете, Іван Васильович?
Чонкін порухом губ, поворотом очей і припідняттям плечей показав, що живе взагалі непогано, спасибі, ніколи так не жив: один у світлій кімнаті з ліжком на пружинах, із м'яким матрацом, з окремим нужником, душем і з триразовим харчуванням.
– Ностальгією не страждаєте?
Вирішивши, що йдеться про щось, пов'язане із носом, Чонкін відповів, що нежить є.
– Ну да, да-да, – охоче закивав Георгій Іванович. – Для декого ностальгія, як нежить, виникає, але швидко минає, для інших, як писала Марина Іванівна, "тоска по родине – давно разоблаченная морока". Але це все лірика, Іван Васильович, а мене цікавлять зовсім не ліричні питання. Я упевнений, що ви мені одразу все розповісте без найменшої утайки. Я дуже сподіваюся, що ви не будете зі мною хитрувати, грати в кішки-мишки, прикидатися простаком-дурником, тому що це просто-напросто юслесс, тобто даремно. Так от, я задаю вам перше і найбільш суттєве запитання: хто ви, пане Чонкін?
Вимовивши цю дивну фразу, Перл уп'явся очима в обличчя Чонкіна чіпким, незмигним поглядом, і власне його обличчя одразу стало жорстким, неусміхненим, недружелюбним. Різкість переміни Чонкіна так здивувала, що він у відповідь витріщився на Перла і також дивився йому в очі незмигно. Причому в цій грі на витрішки він виявився сильнішим. Тому що Перл вдавав із себе нещадну суворість військової людини, а Чонкін нічого не вдавав. Він просто був здивований запитанням і чекав на продовження. Витрішки в мовчазному варіанті Перл програв і тому, підбадьорюючи самого себе, повторив своє запитання нервовіше:
– Так я вас запитую: хто ви, Чонкін?
Чонкін зітхнув.
Його вже не вперше в житті запитували про щось подібне й вимагали відповідати просто, не лукавлячи і не увихаючись, але досвід не додав йому уміння знаходити правильні відповіді. У черговий раз він розгубився, але став пояснювати:
– Та хто ж я, ну, хто ж? Ну, Чонкін же.
– Чонкін? – перепитав Перл. – Просто Чонкін і більше ніхто?
Не знаючи, що відповісти, Чонкін стенув плечима.
– Гаразд. Але тоді скажіть мені, для якої мети вас викликав до себе генералісимус Сталін?