5
У льотній їдальні, куди Чонкін зазвичай підвозив дрова і продукти, він випросив у шеф-кухаря Ситнікова дві банки американської тушкованої свинини, пачку сухих галет і плитку шоколаду. Усе це було віднесене на конюшню і сховане під сіном у закутку, де зберігались лопати, граблі, вила та інструменти для чищення коней.
У казармі Чонкін домовився зі своїм другом, рядовим Васьком Мулякіним, що на вечірній повірці, коли перекличка дійде до букви "Ч", той відгукнеться за нього. А потім, коли що, покладе на його ліжко під ковдру "куклу" – чучело, згорнуте із шинелі.
На вечерю, ясна річ, ходили шеренгою, з піснею "Скакал казак через долину". Іноді пробували співати "Несокрушимую и легендарную", але з "казаком через долину" крокувалось веселіш. Після вечері Чонкін сказав старшині Глотову, що треба почистити коней, і пішов на конюшню. Коней він і справді наспіх пошкріб, розчесав їм гриви і навіть дав по шматочку цукру. Одну з кобил звали Ромашка, а другу Семенівна, імена їх Чонкін дізнався від конюха Грищенка, який сам їх, мабуть, і придумав. З Чонкіним коні поводилися слухняно, але до імен спершу якось прилаштовували вухо, думали і тільки потім ішли на поклик. Вони ж були німецькі, трофейні і в дотрофейному бутті звались якось інакше.
Поплескавши на прощання коней по шиї, Чонкін пішов до свого тайника. Тушонку, галети і шоколад засунув за пазуху, а чайник узяв у руку. Завернув за конюшню, а там уже кущами пробрався до дірки в огорожі і опинився за межами частини.
Смеркалось.
Містечко Біркендорф у війну відносно уціліло.
Жителі поводились тихо, по вечорах і зовсім наче вимирали, і по дорозі до вокзалу Чонкін нікого не зустрів, крім худого, чорного як чорт запалювальника вуличних газових ліхтарів. Ліхтарник на високому велосипеді і з факелом на довгій палці пересувався від стовпа до стовпа по тротуару і спочатку внизу відкручував краник, а потім торкався факелом верхівки стовпа. Запалений світильник давав примарне, синювате, неяскраве, непотрібне полум'я, що вирізняло тільки само себе.
Залізничний міст, про який говорив Жаров, знаходився одразу ж за невеликою капличкою на перетині вулиць Тюльпенштрассе і Розенгассе. Початок переходу було освітлено одразу двома ліхтарями, стовбичити під якими надто вже не хотілося, оскільки патруль міг з'явитися будь-якої миті. Хоча з'явитися зненацька йому було майже неможливо, оскільки військові чоботи, та ще й з підковками, гупаючи по бруківці, чулися здалека. Стояти, однак, даремно Чонкіну тут не довелося: ледве він наблизився до переходу, як із-за масивної афішної тумби з наклеєними на ній наказами коменданта висунулась довготелеса фігура військового з великим животом. Це був Жаров.
– Приніс? – запитав пошепки Жаров.
– Приніс, – прошепотів Чонкін.
Жаров також прийшов не з порожніми руками, у нього щось із пазухи випирало.
Довго петляли по потопаючих у сутінках вузьких брукованих вуличках, і Чонкін дивувався, як добре Жаров знає місто. Пересікли якийсь зовсім уже темний парк, пролізли крізь розігнуте пруття залізної огорожі і опинились біля будиночка, що притулився до великого особняка з чотирма колонами, високим ґанком і парою облізлих кам'яних левів, що мирно лежали по боках.
Льоша постукав у закриту віконницю і підійшов до дверей. За дверима спочатку було тихо, потім почувся шурхіт і тихий жіночий голос запитав: "Вер іст да?"
– Машута, це я, Льоха, – припавши до замкової щілини, неголосно сказав Жаров.
Двері відчинилися, і жіноча фігура в білому платті з короткими рукавами, слабко освітлена збоку, з'явилася на порозі.
– Льокха! – радісно сказала вона і повисла у Жарова на шиї.
– Знайомся, Машута, – сказав Льоша фігурі, коли та від нього одчепилась. – Мій друг Ваня Чонкін, льотчик. Поранений у повітряному бою. Йому, гляди, снарядом башку наскрізь проломило, а він хоть би хни. Росточку, правду сказати, невеличкого, зате сама знаєш, хренове дерево завсіди в сук росте.
– Гут, гут, – Машута поцілувала Чонкіна в щоку. Вона спочатку закрила двері, потім увімкнула електричний ліхтарик і по довгому коридору провела гостей в дальню кімнату, освітлену двома керосиновими лампами, що стояли в кутках на спеціальних підставках у вигляді людських фігурок з підносами. Кімната була простора, обклеєна зеленкуватими шпалерами з квадратними плямами од картин, що колись там висіли, а тепер були кимось зняті й відвезені невідь-куди. Зосталося тільки одне велике полотно із зображеним на ньому старовинним замком, ставом, парою лебедів на ставу, пухкою дівчиною на березі і косулею, яка висунула мордочку з кущів. Щось схоже Чонкіну доводилося бачити й раніше. У дальньому кутку літерою "г" стояли два однакових залізних ліжка з шишечками і високими подушками, а середину кімнати займав важкий квадратний стіл, покритий за відсутності скатерки простинею. Блондинка із завивкою, у в'язаній жовтій кофтині з короткими рукавами розставляла на столі посуд, з якого Чонкіну їсти ще в житті не доводилось: фарфорові тарілки, срібні виделки й ножі, кришталеві келихи.
– Здоров, Нінуха! – сказав Жаров блондинці.
– Добрий вечор! – відповіла вона з чужим акцентом, але зрозумілою Чонкіну мовою, чим здивувала його, адже він повірив Жарову, що німкені обидві по-нашому не розмовляють. Льоша також її обняв, поцілував, поплескав по сідничках. Вона не знітилася і його поплескала по тому ж місцю.
Чонкіну ж подала пухку руку і сказала:
– Яніна. Єстем полька. Розуміш?
Вона міцно потисла йому руку, зазирнула в очі, чим у Чонкіні одразу ж пробудила надії. Він згадав, як той самий старший сержант Кисіль читав йому записи зі свого альбому з трактуванням знаків, що їх подає жінка при зустрічі з мужчиною: "Тисне руку – любить, міцно тисне – міцно любить, міцно тисне і дивиться в очі – готова негайно подарувати свої пестощі".
Яніна виявилася діжею не діжею, а потриматися було за що. Великі перса випирали із кофтини, і сідниця була спокусливих розмірів. Взагалі, усе в неї було на місці, не рахуючи чотирьох верхніх передніх зубів, яких на місці не було. Вона це пам'ятала, намагалася не сміятися, а якщо не стримувалася, прикривала рота долонею.