Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна: Переміщена особа

Сторінка 13 з 73

Володимир Войнович

– А це там на самольоті є така як би дубина, – пояснила Горшкова Тайка, – коли патрони кінчаються, так б'ють обикновенно тарантом.

"…Ось ударив я його своїм тарантом і бачу: самольот загорівся, а льотчик схопився за голову і кричить: капут, капут. А коли я спустився на землю, то до мене підійшов наш командир і сказав: "Ти, Ваня, дуже добре сражався сьогодні в нерівному воздушному бою, і я тебе за це награждаю красним орденом Бойового Красного Знамені".

І так ось я по ночах, коли, буває, після нерівного воздушного бою не спиться чи, допустім, клопи кусають, і думаєш про всю прошедшу жізнь, я думаю, що було у мене таке щасливе время, коли ми з вами зустрілись у селі Красне, і що якби не ці прокляті німці, то ми создали би крепку і дружну нашу сім'ю, і ви би рожали дітей, і виховували, а я би робив у колгоспі чи навіть на заводі. І за вами би завсігди ухажував зо всією моєю сердечністю і уваженієм".

Слухаючи це, обидві близнючки пустили сльозу, а Зінаїда Волкова заридала і з плачем вибігла з хати.

Так і пішло. По суботах жінки йшли до лазні, потім до Нюри. Деякі зі своїми табуретками, з рукоділлям, іноді з пригощенням якимсь. Збиралися, лузали смажений горох, коли траплялося, пили чай вприкуску чи вприглядку, хто в'язав, хто ськав воші в сусідчиній голові, слухали, зітхали, обговорювали, плакали, розповідали про своїх, згадували минуле життя, думали про майбутнє, від якого, між іншим, радості не очікували. І вже стало це таким правилом, що сходилися щосуботи без попередження. Сходились, слухали, обговорювали і розходились з надією на незмінне продовження. Щотижневе слухання Нюриних листів стало для цих жінок приблизно такою ж насущною потребою, як для майбутніх поколінь регулярне поглинання телевізійних серіалів. Навіть і жили від суботи до суботи, від однієї серії до іншої. А для Нюри підготовка до чергової суботи стала щоденною роботою. Жінкам-то що? Десять-п'ятнадцять-двадцять хвилин послухали і розійшлись, а для Нюри це щоденний непростий труд, зрідні письменницькому. Жила вона ці роки в постійній творчій напрузі, власна фантазія збагачувалася обробкою зібраних матеріалів. Що в газеті прочитає, що почує по радіо і від людей, усе оцінює, чи ж не підійде їй. Звідсіля були і описання різних подвигів, і нічні бої, і дальні бомбардування, і вимушені посадки, і стрибки з парашутом. І стала ця творена нею мнимість головним і єдиним смислом її справжнього реального життя.

17

Нінка Курзова чим далі, тим більше ревнувала. І якось сказала Тайці:

– От інтересно, ходють усі до Нюрки, ходють. Усі знають, що сама собі пише, а ходють. Ніж її видумки слухати, краще прийшли б до мене. Мій-то мужик не видуманий.

– Не видуманий, а пише дурню. Віршами. Пушкін! Ти ж сама його читати не хочеш. А її видуманий таке надумає, що просто серце холоне.

– Треба ж, – дивувалась Нінка. – Серце холоне. А чого ж там холонути?

Нінка ходила, заздрила, ревнувала і якось взяла та й сама сотворила листа наче від Миколи, але не у віршах. Скликала жінок у неділю, навіть кисілю вівсяного на всіх наварила. Жінки прийшли, киселю дармового охоче поїли, гороху полускали, веретена покрутили, послухали ввічливо, але ніхто жодного разу не заплакав, не засміявся. Не талановито це було, не смішно, не сумно, нецікаво. І наступного разу прийшла тільки Зінаїда Волкова, скоріше заради киселю, аніж для чогось іншого.

Нюрі спочатку од незвички важко було до кожної суботи новий сюжет творити, але поступово розігралась. І пішла, пішла писати текст за текстом, оповідаючи історії про здійснені Іваном подвиги, отримані за це нагороди, і по щаблях військових звань також героя свого поступово просувала все вище й вище. І крім того, завжди в листах була тема пристрасної любові і відгуку на події реального Нюриного життя.

"Здраствуйте, Нюра, добрий день вам чи вечір, а може, ранок, як у мене! У мене якраз ранок. Прокинувся я сьогодні від того, що тихо було в нашій Енській частині, і так добре довкола, і сонечко світить, і пташечки співають, наче ніякої війни не було і немає, і прокинувся я від того, що чуство мене розбудило таке, що ось не один я на цілому світі, єсть іще одна душа, така ж вроді, як і моя, і навіть, може буть, не душа, а половина душі, половина моя і половина ваша, і ось половини ці тягнуться одна до одної і розтягуються в сторони навроді простині, і такої широчезної, що закривають усе на світі. І ось як стягнуться ці дві половини, як зійдуться, так можна буде відразу й померти. Тому що, як я міркую, щастя саме більше – це таке щастя, від якого помирають. А в усьому іншому у нас добре і спокійно. Учорась літав я знову ж таки на бойове завдання, і напали на мене одного шість, а може, й більше їхніх бомбовозів, і всіх я їх побив зі свойого пулємйота, но мене один також ззаду підло ударив своїм тарантом, і прийшлося мені спуститися на парашуті. А командир наш зустрів мене внизу та й каже: поздоровляю, будеш ти тепер в званії капітана. На цьому коротко своє повіствованіє, на жаль, завершаю, остаюсь до вас із любов'ю на роки довгі, на віки довгі, з ніжністю ізумітєльний ваш Іван".

Той не письменник, хто сам не вірить у те, що він пише. Для письменника межа між реальністю реальною і реальністю уявленою тонюсінька, легко розмивається, зливаючи ці реальності воєдино. Якби запитати Нюру, щоб сказала чесно, вірила вона у свої видумки чи не вірила, вона не змогла б відповісти певно. Тому що не писала, а записувала слова, диктовані їй уявним адресатом. Писала і бачила перед собою свого коханого чітко і ясно, як він сідає в літак, як вилазить на крило і зістрибує на землю, як, нахилившись над листком паперу, описує своє життя. Поки писала, іншого разу зізнавалась собі, що пише сама, а закінченого листа бере до рук, наче він насправді прибув здалека. І, бувало, сама собі зачне перечитувати і всміхається або плаче. І, жінкам читаючи, переживала усе заново.

18

Тайці Горшковій прийшла похоронка, вона вибігла на мороз в одній сорочці, качалася по снігу, кричала на всеньке село. Нюрі стало незручно, що вона така вдатна, – Іван воює, не знаючи ніяких неприємностей, – і до наступної суботи приспіло від нього повідомлення, що в нерівному повітряному бою він був поранений, знову спустився на парашуті і потрапив у госпіталь. І звідтіля написав, що "як тільки очнувся в сознанії, відкрив очі, дивлюся і втямити не можу, де це я знаходжуся і яким путьом я тут очутився. І ось тепер я лежу і, обратно заплющивши очі, думаю про вас, вспоминаю вашу наружность, і ваш голос, і ваше диханіє. А санітарки тут усі красиві, та красивше вас нікого нема".