За третім селом розлігся жовтий понурий степ, оточений вдалині стіною побляклого лісу.
— Гей, хлопче! — озирнувся Свинцов.— Ти там ще не задубів?
— Нє,— сказав Чонкін,— нічого.
Він сидів, наїжившись, сховавши руки в рукави.
— А ти побігай, погрійся,— запропонував Свинцов.
— Неохота %
— А чого ж неохота? Бачиш, як ти задубів, навіть ніс геть посинів. Пробіжися, кажу. А то,доки до місця доїдемо, замерзнеш вкрай.
Чонкін хотів запитати, до якого місця вони мають доїхати, але змовчав, а Свинцов, намагаючись заохотити його особистим прикладом, зіскочив на землю й побіг поруч із возом, поплескуючи себе по боках.
— Ох, як добре! Як чудово! — вигукував він.— Просто аж відчуваєш, як по жилах кров біжить. Ух, добре!
Та Чонкін і на це нічого не відповів, навіть не поглянув на Свинцова, і той, усвідомлюючи марність своїх зусиль, знову вискочив на воза і сердито сопів, віддихуючись.
Вони вже наближалися до лісу, коли слух Чонкіна вловив знайомий звук. Він спершу не звернув на цей звук ніякої уваги, але потім стрепенувся і став, дивлячись догори, вертіти головою. Далеко на горизонті він побачив маленьку цятку. Від цієї цятки й долинав звук. "Літак!" — подумки охнув Чонкін. Та одразу ж сам собі заперечив, згадавши, як колись сплутав з літаком комара. Тепер він не вірив ні своїм очам, ні передчуттям. Він заплющив очі. Але звук наростав... З кожною секундою він ставав усе потужнішим.
Чонкін розплющив очі й побачив справжній літак. Тепер уже в цьому не було ніяких сумнівів.
— Літак! — вигукнув Чонкін і ткнув Свинцова кулаком у спину.
— Ну й що, коли літак? — сказав Свинцов.— Чи, либонь, вперше бачиш?
— Дурило! — закричав Чонкін.— І як ти не можеш втямити своєю дурною головою! Дак це ж за мною!
— Аякже ж! — посміхнувся" недовірливо Свинцов.
— Ось тобі й "аякже ж". Егей! — Чонкін підхопився на ноги, зірвав з голови пілотку і почав нею розмахувати, запрошуючи льотчиків знизитися.— Гей, ти! — кричав він, підстрибуючи на тряскому возі і не турбуючись про рівновагу.— Давай сюди! Ось я, тутай!
Наче відповідаючи на заклик Чонкіна, літак різко клюнув носом і, набираючи швидкість, пішов на зниження.
— Давай! — кричав Чонкін, розмахуючи пілоткою.— Сідай! На дорогу сідай!
У його свідомості все відбулося наче окремо. Спочатку він побачив, як розпороло на повороті дорогу. Потім уже почув кулеметну чергу. Над самою головою Чонкіна літак з жахливим виттям круто взяв угору, і Іван побачив на крилах чіткі хрести. Він не встиг здивуватися, тому що в цей час коняка рвонула й понесла. Чонкін, втративши рівновагу, полетів з воза.
Деякий час він лежав, і йому здавалося, що він убитий. Літак ще раз пройшов над ним. Чонкін зіщулився. Самому собі він здавався якоюсь велетенською плямою на курній дорозі. Він розумів, що треба сховатися, хоча б за придорожні кущі, де його було б не так помітно, але для цього забракло сил. Нарешті він підвівся і тут втретє побачив над собою літака. Льотчик, очевидно, не сподівався, що Чонкін підведеться. Він дав чергу, та було пізно, кулі збили землю далеко попереду.
— Тю! — зірвавшись на ноги, гукнув Чонкін і покрутив біля скроні пальцем.— Дурень пришелепуватий!
Напевне, льотчик образився. Та, поки він виконував бойовий розворот, Чонкін щосили кинувся до лісу. І, забігши туди, припав грудьми до великої сосни. Знову ближче почулося ревіння двигуна. Ось у просвіті майнули крила з хрестами, але цього разу льотчик не побачив Чонкіна, і остання його черга по кущах була вже зовсім даремною.
70
Перечекавши якийсь час і бачачи, що літак не повертається, Чонкін одірвався від сосни й рушив далі. Він ішов навпростець, невідомо куди й навіщо, але знаючи чому і звідки, йшов, уперше свідомо порушивши обов'язки солдата і в'язня, вперше ухиляючись від визначеної йому долі.
Поминувши болото й колючі зарослі, опинився він на неширокій галявині, посеред якої лежало велике трухляве дерево з обрубаним гіллям.
Чонкін огледівся. Навколо було тихо й мирно. Неляканий дятел довбав вершечок папіввисохлої сосни, і в осінньому смуткові десь заливалась зозуля.
Він сів на стовбур трухлявого дерева, перемотав одну онучу, взявся за другу. Раптом заворушилися й затріщали кущі.
"Ведмідь",— обімлівши, подумав Чонкін і з черевиком у руках схопився на ноги.
Кущі розсунулись, і на галявині, з розідраною щокою, з гвинтівкою і порожнім речовим мішком Чонкіна, з'явився Свинцов. Дивлячись на Чонкіна спідлоба, він наближався. Відступаючи вздовж дерева, Чонкін скинув для зручності онучу й переклав черевика з лівої руки на праву. Черевик, звичайно, не граната і супроти гвинтівки зброя слабка, та якби зацідити ним вдало по лобі...
— На, тримай! — сказав Свинцов і жбурнув гвинтівку, як на навчаннях.
Чонкін встиг випустити черевика й схопити гвинтівку, але забив великого пальця.
— І це тримай! — біля його ніг плавно ліг порожній речовий мішок.
Свинцов сів на дерево і, обмацуючи шкарубкими пальцями подряпану щоку, коротко пояснив свою поведінку:
— Надумав і я від їх драпанути.— І криво посміхнувся: — Надокучили.
Було якось дивно, чудно, незрозуміло. Обмірковуючи те, що сталося, Чонкін підібрав онучу, сів оддалік від Свинцова. З одного краю онуча була геть мокрою, з іншого — ще нічого. Викрутивши мокрий кінець, він сухий приклав до ступні— і почав пеленати її, мов дитину.
— Демаскуєш,— покрутив носом Свинцов.
— Що? — не зрозумів Чонкін.
— Мотай, кажу, скоріше, а то нас з тобою тут винюхають.
— А-а-а,— протягнув Чонкін і, сприйнявши слова Свинцова всерйоз, заквапився.
Покінчивши з онучею, надів черевика, обдивився його критично — надовго не вистачить.
Свинцов дістав цигарки, одну запропонував Чонкіну, і той взяв її обережно, все ще боячись підступу.
Запалили.
— Ну, що,— сказав Свинцов, помовчавши,— далі разом підемо чи кожен сам по собі?
— Та куди ж іти? — сумно зітхнув Чонкін.
— Куди? — перепитав Свинцов.— Отак лісами й будемо бродити. Зайдемо вглибину, курінь змайструємо і заживем на волі, як хижаки. А чого ж? — Свинцов звів голову.— Зброя є, набої є, дичини всілякої настріляємо, грибів, ягід насушимо, компот варитимем. Компот любиш?
— Компот? — Чонкін поглянув на Свинцова, як на при-дурка.— Ти ба! — покрутив головою.— Компот, каже. Таж для компоту цукру треба.