— Яке нахабство! — сказав хтось іще, і Чонкін прокинувся.
Він не одразу пригадав, де перебуває, що це за люди і хто це страховисько, яке тиче в нього своїм довгим пальцем.
Перечекавши, доки публіка перестала обурюватись поведінкою підсудного і сам підсудний, посовавшись на табуреті, отямився, прокурор відсьорбнув води зі склянки, що стояла перед ним, і вів далі:
— Особисто я, товариші судді, проти святенництва в статевих питаннях. Я не буду осуджувати Бєляшову за те, що вона вступила в інтимні стосунки з людиною, яку бачила вперше в житті. Оцінюючи цей її легковажний вчинок, слід врахувати, що їй трапився наполегливий супротивник...
Чонкіна змагала дрімота. Він куняв, звалювався з табуретки, прокидався, витріщав очі, і знову засинав, і знову прокидався. Сон переплітався з дійсністю, прокурор перетворювався то на чорта, то на лісовика, то на якогось птаха, то на жабу, то на городнє опудало. І конвой, і суддя, і глядачі оберталися в нечистих чудовиськ, вони то сиділи на своїх місцях, то випаровувались, випірнали на якомусь болоті, булькаючи й кривляючись.
— Товариші судді! Третього липня ми всі з величезним душевним хвилюванням слухали по радіо історичний виступ товариша Сталіна. Слухали його й мешканці Красного, слухав і підсудний. Він не міг не бачити, яке глибочезне враження справили на людей проникливі слова нашого улюбленого вождя, що западали в душу. І ось, аби зруйнувати це враження, він вдається до вельми хитромудрого і, я б сказав, навіть оригінального маневру. Він запускає корову своєї коханки в город колгоспника Гладишева, відомого мічурінця і селекціонера, який, втім, нині теж викритий, як ворог народу. Таким чином, підсудний одразу вбиває двох зайців. По-перше, з допомогою корови знищує наукові досягнення Гладишева, а по-друге, відвертає увагу колгоспників від загальнонародних проблем, вказаних товаришем Сталіним. З якою ж метою прибув у наші краї злочинець і чого він хотів домогтися?
Прокурор з крокодила перекинувся у ворону, злетів на гілку, почистив пір'я і заволав:
— Для того, аби зрозуміти мотиви того чи іншого злочину, його потаємні пружини, насамперед необхідно відповісти на запитання: кому він на руку? Ми легко відповімо на це запитання, якщо згадаємо, ким виявився цей так званий Чонкін, до якого класу належить, чиї інтереси обстоює.
Злетівши з гілки, ворона перекинулася на прокурора і відпила води зі склянки.
— Органами слідства встановлено, що під машкарою рядового Чонкіна ховався лютий ворог нашого ладу, представник вищої дворянської аристократії князь Голицин. Хто ж такі Голицини? Засновник цього роду був колись князем Новгородським і Ладозьким. Від нього пішли численні кріпосники, реакціонери. Один з предків підсудного ще в 1607 році очолив придушення народного повстання під проводом Болотникова. Інший тричі претендував на російський престол і був єдиним серйозним суперником засновника династії Романових царя Михайла. Протягом трьохсот літ князі Голицини займали найзначні-ші місця при царському дворі. І от я ставлю запитання: чи випадково представник саме цієї сім'ї опинився в селі Красному напередодні війни? І я відповідаю: ні, не випадково. Марксистська діалектика вчить нас, що випадковостей у природі взагалі не буває. Всі явища, які відбуваються в світі, пов'язані одне з одним, випливають одне з одного і обумовлюють одне одне.
Заворожений власною красномовністю, прокурор що далі, то більше вірив своїм словам і вже не невинну жертву бачив перед собою, а зловісну постать, в руках якої невидимі ниті всесвітньої змови.
— Розбиті дощенту білобандити всіх мастей від Керен-ського до Денікіна не заспокоїлись, не втратили своїх надій на повернення маєтків, заводів і фабрик. Підтримувані міжнародною буржуазією, гітлерівським фашизмом та японським мілітаризмом, виношуючи плани реставрації царського ладу, розраховуючи на підтримку прихованих ворогів народу, троцькістів і куркульських недобитків, які пішли в підпілля, користуючись невдоволенням усіляких ревкіних, голубєвих і їм подібних, використовуючи невдоволення окремими недоліками і труднощами, які є ще в нас подекуди, вони послали підсудного своїм емісаром. Будучи представником вищої сходинки дворянської ієрархії, він, як ніхто інший, був зацікавлений у відновленні царського ладу і, можливо, навіть сам... —прокурор задихнувся від заздалегідь не обміркованої думки, від раптового здогаду, котрого він сам злякався, але не зміг утримати,— і, можливо, навіть сам... він сам хотів стати царем! — швидко вигукнув прокурор, потряс кулаками й головою і сів, приголомшений власним відкриттям.
У залі прокотився гул, наче морська хвиля налетіла й розбилася об скелі.
Ті, які стояли за сценою, мимоволі подалися до лаштунків.
— Що він сказав? — пошепки запитав приїжджий генерал.
— Він каже, що цей,— Лужин злякано вказав пальцем на Чонкіна,— хотів стати...
— Це-е-еаре-ем,— почав заїкатися ззаду Мухін.
У залі запала мертва тиша, в якій було чутно тільки, як спітнілий захисник рве на дрібні клапті проект своєї промови. Всі дивилися на Чонкіна, а він, прокинувшись від раптової тиші, дивився і не міг зрозуміти, де він перебуває, звідкіля тут стільки чортів, чому вони мовчать і витріщаються на нього.
— Товариші судді!..
Отямившись після зробленого ним відкриття, прокурор підвівся, аби продовжити свою видатну промову.
Тим часом приїжджий генерал кинувся Куди Слід і передав "нагору" шифровку: "В ході судового розгляду прокурор Євпраксеїн неспростовно встановив, що підсудний Голицин мав намір оголосити себе імператором Іваном VII".
Зі швидкістю світла шифровка досягла Москви і викликала там новий переполох.
Збиваючись з ніг, забігали по коридорах полковники й генерали. Товариша Лаврентія на службі не виявилося, знайшли його зовсім в іншому районі Москви в ліжку якоїсь актриси.
Прокурор ще не скінчив своєї промови, як з Москви було отримано шифровку у відповідь: "Прокурору Євпрак-сеїну висловлюю особисту подяку. Лаврентій Берія".
— Підсудний та його зарубіжні господарі в своїх брудних розрахунках не зважили на те, що народ наш відданий своєму ладові, своїй партії і особисто товаришеві Сталіну. Нам не потрібні ні царі, ні імператори, ні біснуваті фюрери. Дії підсудного не знайшли підтримки в широких народних масах. Наші звитяжні чекісти, вірні заповітам Дзержин-ського, вчасно припинили зловорожу діяльність "божого помазаника", а жалюгідна жменька його поплічників не зважилась відкрито стати на його бік. Будучи цілковито викритим, він виявив шалений опір спочатку надісланому для його арешту сиецзагонові, а потім і регулярним підрозділам Червоної Армії. Чинячи опір з несамовитістю приреченого, він плекав божевільну в його становищі надію — будь-що відстояти захоплений ним плацдарм, будь-якою ціною протриматись до приходу гітлерівських військ.