— Ви помиляєтесь,— поправив він, з достоїнством посміхнувшись,— я не кінь. Я — Єрмолкін Борис Євгенович.
Можливо, так він сказав, можливо, так подумав, можливо, і не сказав, і не подумав, а просто йому здалося, що він так сказав чи так подумав.
Голова його від слабкості повернулася набік, він побачив дуже близько щось біле, щось довгасте, здається, це був череп, кінський череп, він щирив зуби і намагався вкусити Єрмолкіна за ніс.
Йому не жаль було свого носа, йому тепер взагалі нічого не було шкода, він тільки хотів зрозуміти, чому цей череп лежить поряд з ним. Але,враз згадавши, що когось ховають, що ховають скоріш за все його самого, він ще раз подивився на білий продовгуватий предмет і зрозумів, що це його власний череп. "Значить, правда, я — кінь",— подумав Єрмолкін. Це було дивно. Дивно і смішно. Він працював відповідальним редактором газети, він займав важливий пост, і ніхто не помітив, що насправді він був звичайною конякою, всього лише конякою, тягловою одиницею кінського поголів'я.
Шолудивий собака, з'явившись перед очима, ощирився і кинувся з гарчанням на його череп, який лежав осібно, і вп'явся в череп зубами. Єрмолкін зрозумів, що зараз йому буде дуже боляче, він заплющив очі, і свідомість його знову потьмарилася.
Згодом, отямившись, він побачив дідугана в облізлому танкістському шоломі. Старий схилився над ним.
— Молодий чоловіче,— сказав старий.— Я б на вашому місці тут не лежав. Ви можете простудитися, потрапити під машину або під коня.
Йому і раніше доводилося зустрічати цього відважного літнього танкіста, але він не міг згадати, де й коли. Здається, це було давно. А нещодавно тут бігали якісь люди, галасували, метушилися, ховали когось, чи його, чи якогось коня, так, справді, коня, але конем був саме він. Танкіст теж сказав щось про коня.
"Але,— подумав він мляво,— якщо я кінь і якщо мене поховали, то чому в мене болить голова, болять груди, чому я хочу пити і чому бачу перед собою цього танкіста?"
Він здогадався, що ті, хто ховав, просто помилилися й поховали редактора замість коня, а кінь, чи, точніше, мерин (хтось, пригадав він, називав його мерином), випадково залишився живий. І хоча в нього все болить, він відчув радість, бо збагнув, що помилки бувають приємні, він думав, що краще бути живим мерином, ніж мертвим відповідальним редактором.
Чого, однак, хоче цей танкіст? Що він сказав про коня? Мабуть, його прислали, аби виправити помилку...
Єрмолкін вирішив прикинутися людиною. Радянською людиною і другом радянських танкістів.
— "Но если вдруг,— проспівав він, посміхаючись танкістові,— нагрянет враг матерый, он будет бит повсюду и везде..."
У полі зору поряд з танкістом з'явилася стара.
— Мойша,— сказала вона,— облиш ти його. Ти ж бачиш, він таки добре п'яний.
"Чудово,— подумав Єрмолкін.— Хай думають, що я п'яний. Коні п'яними не бувають". Він підвівся на лікті і ледь чутно, але з почуттям співав далі:
Тогда нажмут водители стартеры, И по лесам, по сопкам, по воде...
— Я бачу, що він п'яний,— сказав танкіст,— але я боюсь, що він простудиться і заробить запалення легенів.
— Мойша,— сердито заперечила стара,— ти ж добре знаєш, ці люди, коли нап'ються, лежать і в калюжах, і в канавах, і де завгодно, вони звикли, і в них ніколи не буває запалення легенів.
Головне було досягнуто: ці люди вважали його людиною. Тепер важливо, аби вони швидше пішли геть. Єрмолкін опустив повіки і вдав, що заснув. Коли він розплющив очі, поруч з ним нікого не було. Він насилу підвівся, в усьому тілі відчувалася жахлива слабкість, ноги тремтіли і роз'їж джалися, як у малого лошати. І йому подумалося, що, можливо, він і справді не мерин, а всього тільки лошатко, мабуть, йому три з половиною роки, його можуть образити, можуть зарізати, йому треба знайти свою маму, вона його прикриє, вона його захистить.
Він кудись пішов, йти було важко, боліли груди, боліла голова, дуже хотілося пити.
Біля якогось тину він побачив коняку, білу, гарну, з добрими людськими очима. Прив'язана до стовпа, вона стояла спокійно, але, побачивши Єрмолкіна, повернула до нього морду і, роздуваючи ніздрі, заіржала.
"Це моя мама!" — здогадався Єрмолкін.
— Мамо! — сказав він і, ставши на коліна, припав до її вимені.— Мамо! — повторив він і, втягнувши в себе один з її шкарубких сосків, зацмокав витягнутими в рурку губами.
Відчувши щось знайоме біля вимені, коняка повернула голову, напевне, очікуючи побачити своє лошатко, але вгледіла двоногу істоту, якусь дивну, брудну й хвору. Коняка підняла задню ногу, бридливо змахнула нею, і копито вдарило Єрмолкіна просто в тім'я.
— Мамо! — неслухняним язиком пробелькотів брмолкін, ліг на землю і вже остаточно помер.
ЗО
Того ранку Другий Мислитель занедужав. (У критичні моменти історії, в періоди загострення внутрішньовидової боротьби, перед відповідальними зборами, на яких треба було когось ганьбити, скидати й топтати, йому завжди відмовляло здоров'я). Він лежав у своїй кімнаті, де жив сам-один (він був холостяком), і страшенно пітнів під ватяною ковдрою, коли в двері постукали умовно — тричі. Мислитель підвівся, вступив у калоші, накинув на плечі ковдру і пішов відчиняти.
— Що з вами? — запитав, з'явившись на порозі, Перший Мислитель.— Ви хворі?
Другий Мислитель повів себе вельми дивно.
— Це, власне кажучи, я повинен запитати вас, що з вами.— Відступаючи, він підтримував ковдру, з-під якої виднілися драні блакитні кальсони.
— Ага,— хитро посміхнувся і підморгнув Перший Мислитель,— ви, очевидно, маєте на увазі мою голову?
— Так, саме вашу голову я маю на увазі.
Діставшись до свого ліжка, Другий Мислитель ліг, підтягнув ковдру до підборіддя і заплющив очі. Розплющивши їх знову, він побачив вдоволене обличчя свого приятеля.
— А що, на вашу думку, трапилося з моєю головою?
— Мені здається, що вона стала довгастою, як огірок, але це, звичайно, маячня.
— Не більша маячня, ніж усе решта,— заперечив Перший Мислитель.— Можливо, і це здається вам маячнею? — він простягнув хворому свіжий номер газети "Більшовицькі темпи".
Хворий жадібно схопив газету і забігав очима по рядках, сподіваючись щось прочитати між ними. З повідомлення "Від Радянського Інформбюро" дізнався, що наші війська, виконуючи стратегічний маневр, залишили Миколаїв і ведуть місцеві бої в районі Великих Лук. Прочитав байку Серафима Бутилка "Скажений Барбос" ("Німецький пес Барбос Безхвостий задумав мати "дранг нах остен", і от за планом "Барбаросса" до себе скликав він барбосів..."). Не знайшовши нічого цікавого в міських новинах, хворий Мислитель дійшов до четвертої сторінки і побачив в траурній рамці "...з глибоким сумом повідомляють про трагічну загибель відповідального..."