Зараз Мухін з'явився сюди, щоб представляти на похороні творчу інтелігенцію, і знічев'я розважав місцевих сатрапів фривольними анекдотами про чоловіка, який невчасно повернувся з відрядження. Слухачі стримано посміхалися, намагаючись водночас зберегти на своїх обличчях вираз державної заклопотаності.
До групи керівників м'якою ходою підійшов майор Фігурін. Він посміхнувся Мухіну, торкнув за рукав Борисова і запитав, чому немає Ревкіна.
— Не побажав вшанувати,— стенувши плечима, відповів Борисов.
З розчинених дверей лилася траурна мелодія.
Нюра протислася всередину, і за нею увійшли двоє непримітних чоловіків та дві жінки, решта четверо роз-зосередились, займаючи ключові позиції на можливих шляхах відступу.
Із залу повиносили лави, юрмився люд, чим ближче до сцени, тим густіше. Було тісно, задушливо, пахло зів'ялою глицею, схований у ямі оркестр тихо грав Шопена.
23
Протиснувшись трохи вперед і по діагоналі, Нюра побачила на сцені обтягнуту червоною тканиною домовину, в узголовї якої на табуретці сиДіла невтішна вдова, вся в чорному, а поряд з нею гінкий хлопчик в коротких штанцях, у білій сорочці з червоним галстуком. Раз по раз вдова витирала сльози хустинкою і незмигно дивилася на віко домовини, ніби бачила риси любого обличчя, які проступали крізь неї.
Рослий військовий з червоною пов'язкою на рукаві через рівні проміжки часу виводив із-за лаштунків чергову зміну почесної варти. Люди ці йшли ланцюжком, високо піднімаючи ноги, і завмирали кожен на своєму місці, ніби остовпівши.
А над усім — над домовиною, над удовою, сиротою і почесною вартою — піднісся величезний портрет, з якого покійний привітно посміхався кожному, хто прийшов його провести.
— Батечку! — не вірячи власним очам, охнула Нюра.— Як живий!
— Ваша таки правда,— пошепки "погодився з нею дідок у довгому плащі.— Я небіжчика добре знав і можу підтвердити: достеменно як живий.
Це була помилка. Насправді ж художнику не вдалося досягти схожості з капітаном Милягою, але така вже незбагненна сила мистецтва, що часом, дивлячись на спотворений відбиток дійсності, ми певні, що все було саме так.
Чим далі Нюра просувалася вперед, тим густішим ставав натовп. Врешті-решт Нюра застряла. Ліворуч від неї стояла бабуся в чорній хустині, а праворуч — той самий чоловік, який клопотався щодо соломи. >
Бабуся, дивлячись на сцену, хрестилася, плакала і приказувала напівпошепки:
— Це ж треба, така молода і залишилася одна з дитям!
Соломопрохач стояв мовчки. Він прийшов сюди, сподіваючись на те, що в невимушеній обстановці похорону можна буде якось неофіційно підкотитися зі своїм проханням до начальства і отримати відповідну офіційну резолюцію, однак, судячи з виразу його обличчя, надії, певне, виявилися марними.
— А хлопчик, хлопчик,— схлипувала бабуся,— сирота! Як же ж він буде без татка?
Раптом музика замовкла, на сцену один за одним з шапками в руках вийшли кілька чоловік і шеренгою вишикувалися перед домовиною. Вони стояли, наче вичікуючи, аби відповідна моментові печаль глибше проникла в душі при сутніх.
— Зараз відспівуватимуть,— пояснила Нюрі бабуся в хустинці й перехрестилася.
Секретар Борисов зробив крок уперед і звів руку з шапкою, наче закликаючи присутніх до тиші, хоча всі й без того мовчали.
— Товариші,— сказав Борисов,— траурний мітинг оголошую відкритим..
Потім він сам і виступив. Переповів коротку біографію покійного, котрий, начебто народившись у простій робітничій сім'ї, змалку спізнав голод, холод і нестатки, характерні для умов того часу, рано став замислюватися над сутністю соціальних протиріч і рано вступив у боротьбу за свободу і щастя супроти темних сил реакції.
— Ворожа куля,— вів далі Борисов,— обірвала це прекрасне життя в самому розквіті. Перестало битися гаряче серце бійця і партійця. Але ми присягаємось, що на смерть капітана Миляги відповімо ще більшим згуртуванням довкола нашої партії, довкола її великого вождя товариша Сталіна.
— Гарно відспівує, жалісливо,— сказала бабуся і заплакала.
Пустила сльозу й Нюра.
Самодуров повторив майже слово в слово те, що казав Борисов. Мухін додав, що Миляга, крім усього, був другом, турботливим товаришем і наставником письменників. Що нібито всі письменники, перш ніж віддавати свої твори до друку, йшли до Миляги, і його поради завжди виявлялися точними, небагатослівними, але повсякчас слушними. Мухін закликав усіх письменників і надалі ставитися до порад Тих, Кому Слід, з належною увагою
Серафим Бутилко, слухаючи Мухіна, гикав і всміхався. Гикав він від того, що зранку хильнув зайвину (для хоробрості), а усміхався тому, що слова Мухіна здавалися йому занадто загальними і казенними. Бутилко передчував наперед, як вийде він, прочитає свого вірша, і всі здивуються, який все-таки чудовий талант виріс у цій віддаленій од культурних центрів місцевості.
І ось він вийшов, помовчав і, розмахуючи кулаком, завив:
Туман парував, наче брага, Повітря прозоріло скрізь, Виходив в атаку Миляга, Романтик, чекіст, комуніст.
Ти битись ішов за свободу...
Тут Серафим затну вся і, кусаючи губи, почав дивитися в стелю. Він забув, як далі, розумів, що запинка його жахлива, і від усвідомлення того, що вона жахлива, слова вірша геть вилетіли з його хмільної голови.
— Ти битись ішов за свободу,— повторив Серафим і озирнувся на Борисова. Той стряв з закам'янілим обличчям.
— Ти битись ішов за свободу,— ще раз повторив Серафим. Він знову озирнувся на Борисова, але раптом з-за лаштунків з'явилося обличчя Фігуріна.
— Про тебе, герой наш, мій спів,— підказав голосним шепотом Фігурін.
У Бутилка відлягло од серця.
— Ти битись ішов за свободу,— продовжив він упевнено,— про тебе, герой наш, мій спів, як син трудового народу...
І враз пам'ять знову йому зрадила. Він вкотре вже озирнувся на Борисова. Той мовчав. Бутилко чекав, чи не з'явиться Фігурін. Фігурін не з'являвся.
1 Достеменно відомо, що на момент приїзду Мухіна в Долгов Миляги вже не було серед живих, тому треба припускати, що Мухін (все-таки письменник) мав на увазі узагальнений образ Миляги.
Бутилко гарячково перебирав можливі варіанти. Він думав, що, коли 6 згадати риму, вона допомогла 6 йому відновити в пам'яті весь рядок. І справді, вкупі з римами, які зринали в голові, одразу самі собою складалися нові рядки. "Будь вічно здоров, як хотів..." — виникало в мізках Бутилка. Ні, не те: "Слабких оборонець корів". Знову не те, чому — корів? І чому слабких? "Ти — захист знедолених вдів..."