— А де ж банда?
Полковник розгублено закрутив головою. В цей час двері хати відчинилися, і декілька озброєних червоноармійців вивели зв'язаних людей в сірих мундирах.
— Ось вона, банда,— сказав позаду хтось з бійців.
— Яка ж це банда? — виник звідкілясь Ревкін.— Це наші товариші.
— Хто сказав про них "банда"? — запитав генерал і втупився в червоноармійців, що напирали один на одного.
У лавах відбулося певне замішання. Бійці позадкували. Кожен намагався сховатися за спину іншого.
— Розв'язати їх! — наказав генерал полковнику Лапшину.
— Розв'язати! — сказав полковник молодшому лейтенанту Букашеву.
— Розв'язати! — наказав Букашев бійцям.
— Де ж усе-таки банда? — запитав генерал, всім корпусом обертаючись до Ревкіна, котрий стояв позаду.
— А про це треба в нього запитати,— відповів Ревкін і вказав на голову Голубєва, який під'їжджав на бричці.— Іване Тимофійовичу! Де ж банда?
Голубєв прив'язав коня до тину і підійшов.
— Яка банда? — запитав він, з жалем дивлячись на свого вчорашнього партнера по чарці.
— Ну як же,— захвилювався Ревкін.— Пам'ятаєш, я тобі дзвонив по телефону, питав щодо оцих товаришів, хто їх заарештував? А ти мені сказав: "Чонкін зі своєю бандою".
— Я не казав "з бандою",— насупився Голубєв.— Я казав "з бабою". З нею от, з Нюрою.
Почувши своє ім'я, Нюра заридала ще сильніше. Пекуча сльоза впала на обличчя Чонкіна. Чонкін здригнувся і розплющив очі, бо був не вбитий, а тільки злегка контужений. ,— Живий! Живий! — прошелестіло серед бійців.
— Ванечко! — вигукнула Нюра.— Живий!
І почала покривати лице Чонкіна поцілунками. Чонкін потер скроню.
— Щось я довго спав,— сказав він невпевнено і раптом побачив над собою безліч зацікавлених облич. Чонкін спохмурнів і зупинив погляд на одному з чоловіків, які стояли над ним, а саме на чоловікові з папахою в руці.
— Хто це? — запитав він у Нюри.
— А біс його зна,— сказала Нюра.— Якийсь начальник, я в їхніх званнях не розбираюся.
— Так це ж генерал, Нюрко,— подумавши, сказав Іван.
— Так, я генерал, синку,— лагідно сказав чоловік з папахою.
Чонкін дивився на нього недовірливо.
— Нюрко,— запитав він схвильовано,— а я часом не сплю?
— Ні, Ваню, ти не спиш.
Чонкін їй не дуже повірив, але подумав, що генерал є генерал і до нього треба поставитися відповідно навіть уві сні. Він полапав по землі рукою і, знайшовши пілотку, що лежала поруч, натяг її на вуха. Підвівся на непевні ноги і, відчуваючи легке запаморочення та нудоту, приклав розчепірені пальці до скроні.
— Товаришу генерал,— доповів він, ковтаючи слину,— за час вашої відсутності ніякої присутності...— не знаючи, що казати далі, він замовк і, часто кліпаючи віями, вирячився на генерала.
— Послухай, синку,— сказав генерал, надіваючи папаху,— невже ти сам бився з цілим полком?
— Не сам, товаришу генерал! — Чонкін підтягнув живота і випнув груди.
— Значить, усе-таки не сам? — зрадів генерал.— А з ким же?
— З Нюркою, товаришу генерал! — опам'ятовуючись, гаркнув Чонкін.
Серед червоноармійців пролунав сміх.
— Хто там сміється?! — генерал розгнівано стрельнув очима по натовпу. Сміх одразу вщух.— Сміятися нічого, сто чортів вам у пельку! — вів далі генерал, поступово пригадуючи всі відомі йому вислови.— Тюхтії трах-тарарах... Цілим полком не могли впоратися з одним миршавим солдатом. А ти, Чонкін, я тобі прямо скажу,— герой, хоча на вигляд звичайний лопух. Від імені командування, дідько б тебе взяв, оголошую тобі подяку і нагороджую орденом.
Генерал засунув руку під плащ-накидку, зняв із себе орден і пригвинтив його до гімнастерки Чонкіна. Ставши "струнко", Чонкін покосував на орден і перевів погляд на Нюру. Він подумав, що добре було 6 сфотографуватися, а то ж згодом ніхто не повірить, що сам генерал вручав йому цей орден. Він згадав Сьомушкіна, старшину Пескова, каптенармуса Трохимовича. Ось перед ними б зараз з'явитися!..
— Товаришу генерал, дозвольте звернутися! — лейтенант Філіппов хвацько скинув руку до скроні.
Генерал здригнувся і позирнув на лейтенанта без особливої приязні. Не встигли розв'язати, а він уже лізе.
— Ну, кажи,— буркнув неохоче.
— Прошу ознайомитися з цим документом,— лейтенант розгорнув аркуш паперу з діркою в правому нижньому кутку. Генерал узяв папір і повільно став читати. Чим більше він читав, тим більше супився. Це був ордер. Ордер на арешт зрадника Батьківщини Чонкіна Івана Васильовича.
— А де ж печатка? — запитав генерал, сподіваючись, що ордер не оформлено законним чином.
— Печатка прострелена в бою,—>з гідністю відповів лейтенант і похнюпився.
— Ну що ж,— сказав генерал зніяковіло,— ну що ж... Коли так, то, звичайно... У мене немає підстав не вірити. Чиніть згідно з ордером,— він одійшов назад, звільняючи дорогу лейтенанту. Лейтенант ступив до Чонкіна і двома пальцями, мов обценьками, вп'явся в щойно отриманий тим орден. Чонкін інстинктивно позадкував, та було пізно. Лейтенант рвонув і видрав з орденом шмат гімнастерки.
— Свинцов! Хабібуллін! — пролунала команда.— Взяти заарештованого!
Чонкіна схопили під пахви. По шеренгах червоноармійців прокотився гомін. Ніхто нічого не зрозумів.
Пам'ятаючи про роль командира, як вихователя, генерал Дринов обернувся до особового складу й оголосив:
— Товариші, мій наказ про нагородження рядового Чонкіна відміняється. Рядовий Чонкін виявився зрадником Батьківщини. Героєм він прикидався, аби втертися в довір'я. Зрозуміло?
— Зрозуміло! — прокричали бійці не зовсім впевнено.
— Полковник Лапшин,— сказав генерал,— вишикуйте полк і ведіть на посадку в ешелон.
— Слухаюсь, товаришу генерал!
Полковник Лацшин вибіг на шлях і, ставши спиною до села, виструнчився.
— Полк! — гаркнув він, зірвавшись з голосу.— Побатальйонно! В колону! По чотири! Шикуйсь!
Доки полк шикувався на шляху, генерал укупі з Ревкіним сів у бронетранспортер і від'їхав. Рушив від гріха подалі й Голубєв.
Нарешті полк вишикувався і зайняв усю сільську дорогу.
— Полк, рівняйсь! — скомандував полковник.— Струнко! З місця з піснею крроком...— полковник витримав паузу"— рруш!
Гримнули чоботи об землю. З середини шеренги залунав високий голос заспівувача:
Скакал казак через долину, Через кавказские края...