— Га?
— Пішли, чи що?
— Пішли.
Іван зіп'явся на ноги, але протримавшись недовго, впав.
— А ти отак іди,— сказав Іван Тимофійович, знову стаючи на чотири. Чонкін учинив так само, і друзі подалися в невідомому напрямку.
— Ну як? — трохи згодом запитав голова.
— Добре,— відповів Чонкін.
— Так навіть краще,— впевнено сказав голова.— Коли й упадеш, не заб'єшся. Жан-Жак Руссо казав, що людина повинна стати рачки і йти назад, до природи.
— А хто цей Жан-Жак? — запитав Чонкін, з натугою вимовляючи дивне ім'я.
— А біс його знає,— мовив голова.— Якийсь француз. Тут він набрав повні груди повітря і заспівав:
Вдо-оль деревни от избы и до избы За-ашагали торопливые столбы...
Чонкін підхопив:
Загудели, заиграли провода, Мы такого ке видали никогда...
— Іване,— спохопився раптом голова.
— Що?
— А контору я замкнув чи ні?
— А дідько тебе знає,— недбало відповів Іван.
— Ходімо назад.
— Ходімо.
Рачкувати було добре, хоч від роси мерзли трохи руки і промокли штани на колінах.
— Іване!
— Га?
— Гайда іще заспіваємо.
— Гайда,— сказав Чонкін і затягнув єдину відому йому пісню:
Скакал казак через долину, Через кавказские края...
Голова підхопив:
Скакал казак через долину, Через кавказские края.
Чонкін розпочав наступний куплет:
Скакал он садиком зеленым...
Але враз йому спало на думку таке, що зупинило його.
— Чуєш,— запитав він голову,— а ти не боїшся?
— Кого?
— Моїх рештантів.
— А чого мені їх боятися? — розперезався голова.— Я все одно на фронт іду. Я їх...
Тут Іван Тимофійович вжив дієслово недоконаного виду, з якого іноземець, котрий не знає тонкощів нашої мови, міг би зрозуміти, що голова Голубєв перебував з працівниками Установи в інтимних стосунках.
Чонкін був не іноземець, він збагнув, що Голубєв висловився в переносному значенні. Голова перерахував ще деякі державні, партійні і громадські організації, а також ряд окремих керівних товаришів, з якими в переносному значенні він теж був у інтимних стосунках.
— Іване! — згадав раптом голова.
— Га?
— А куди це ми йдемо?
— Здається, в контору,— невпевнено відповів Чонкін.
— А де вона?
— А біс її знає.
— Чекай, ми, здається, заблукали. Треба визначити напрямок.
Голова перекинувся на спику і став шукати в небі Полярну зорю.
— На дідька вона тобі? — запитав Чонкін.
— Не заважай,— сказав Іван Тимофійович.— Спершу знаходимо Великий Віз. А від нього два вершки до Полярної зорі. Де Полярна зоря, там і північ.
— А контора на півночі? — запитав Чонкін.
— Не заважай,— голова лежав на спині. Зірки подекуди були закриті хмарами, а решта подвоювались і потроювались, і їх все одно було багато, і, коли зважати на них, північ знаходилася в усіх напрямках, що голову цілком влаштовувало, бо давало можливість повзти в будь-який бік.
Доки він знову ставав рачки, Чонкін значно просунувся вперед і несподівано вперся лобом у щось тверде. Помацав перед собою руками.
Це було колесо машини, тієї, якою сірі приїхали його заарештовувати. Отже, й контора мусить бути поряд. Так воно і є. Обігнувши машину, Чонкін проповз ще трохи і незабаром наткнувся на стіну, що туманно біліла в пітьмі.
— Тимофійовичу, здається,контора,— покликав Чонкін. Підповз голова. Провів долонею по шкарубкій стіні.
— От, бачив,— сказав він задоволено.— А ти ще питаєш, навіщо Полярна зоря. Тепер шукай, тут десь має бути й засув.
Деякий час мацали по стіні, то натикаючись один на одного, то розповзаючись урізнобіч, і раптом Чонкін здогадався:
— Чуєш, Тимофійовичу, а взагалі засув має бути там, де двері, а двері там, де ґанок.
Голова помізкував і погодився з доказом Чонкіна.
Не для того, щоб покепкувати над п'яною людиною зайвий раз, а тільки заради істини треба повідомити, що, навіть знайшовши двері, Чонкін і голова довго не могли з ними виоратися. Засув, мов живий, виривався з рук і щоразу боляче вдаряв голову по коліну так, що тверезий давно зо^ стався 6 без ноги, але п'яного, як відомо, все ж Бог трохи оберігає.
Назад рушили нарізно. Залишається загадкою, як Чонкін знайшов дорогу додому, можна тільки думати, що за час рачкування він мало-помалу все ж таки протверезів.
Увіходячи в хвіртку, Чонкін почув за городами притишену чоловічу розмову і помітив вогник цигарки.
— Гей, хто там? — гукнув Чонкін.
Вогник зник. Чонкін стояв, напружуючи слух і зір, але тепер нічого не було чути, нічого не було видно.
"Певне, примарилося на п'яну голову",— заспокоїв себе Чонкін і увійшов до хати.
31
Гніт дванадцятилінійної лампи було прикручено майже зовсім, тільки маленький язичок полум'я кидав своє немічне світло по кімнаті.
Нюра з гвинтівкою, затиснутою між коліньми, сиділа на табуретці біля дверей. Полонені, напрацювавшись за день, спали покотом на підлозі.
— І де був? — запитала Нюра сердито, але пошепки, щоб не розбудити сплячих.
— Де був, там уже нема,— відповів Чонкін і вхопився за одвірок, щоб не впасти.
— Ох і набрався! — охнула Нюра.
— Набрався,— дурнувато посміхаючись, кивнув Чонкін.— Як же ж не хильнути. Завтра, Нюрко, кидають нас на нову ділянку.
— Та ти що! — сказала Нюра.
Двома пальцями вільної руки Чонкін дістав з кишені гімнастерки записку голови про додаткову видачу продуктів і простягнув Нюрі. Нюра піднесла записку до лампи і, ворушачи губами, вдумалася в зміст.
— Лягай, відпочинь трохи, а то ж не спавши,— сказала вона, надаючи своєму голосу ласкавої інтонації.
Чонкін у відповідь поплескав її по спині.
— Гаразд уже, ти поспи, а вдосвіта на годинку підміниш мене.
Він узяв у Нюри гвинтівку, сів на табуретку, прихилився спиною до одвірка. Нюра, не роздягаючись, лягла обличчям до стіни і невдовзі заснула. Було тихо. Тільки лейтенант повискував уві сні, як цуценя, і гучно цмокав губами. Сіра міль кружляла над лампою, то б'ючись об скло, то відлітаючи. Було душно, вогко, і невдовзі за вікном посипався, зашарудів по листю, по даху дощ.
Аби не заснути, Чонкін сходив у куток до відра, зачерпнув долонею води і змочив собі обличчя. Начебто полегшало. Але тільки-но всівся на своє місце, як знову стало хилити в сон. Він затискав гвинтівку коліньми й руками, але пальці самі по собі розтулялися, і доводилося докладати героїчних зусиль, щоб не впасти з табуретки. Кілька разів спохоплювався він в останній момент і пильно витріщав очі, але все було тихо, спокійно, тільки дощ шарудів за вікном і десь під стелею наполегливо гризла дерево миша.