Отже, в одному приволзькому селі жила свого часу якась Мар'яна Чонкіна, звичайна сільська жінка, вдова. її чоловік Василь Чонкін загинув у чотирнадцятому році під час імперіалістичної війни, що, як відомо, потім перейшла у громадянську і тривала дуже довго. В той час, коли йшли бої за Царицин, село, де жила Мар'яна, опинилося на перехресті військових доріг, через нього проходили то червоні, то білі, просторий і порожній дім Мар'яни подобався й тим, і іншим. Якось у будинку Мар'яни цілий тиждень квартирував прапорщик Голицин, котрий мав якесь вельми далеке відношення до знаменитого роду російських князів. Потім він поїхав з цього села і, напевне, про нього забув, але село про нього не забуло. І коли через рік, а може, й більше (ніхто не рахував), у Мар'яни народився син, у селі почали підсміюватися й подейкувати, що тут не обійшлося без участі князя. Щоправда, ще мали підозру на місцевого пастуха Сергійка, але Сергійко рішуче заперечував.
Сина Мар'яна назвала Іваном, а по батькові став він Васильович, бо так звали Мар'яниного загиблого чоловіка.
Перші шість років, про які в Івана не зосталось ніяких спогадів, він прожив у злиднях. Мати його слабувала, господарство геть занехаяла, жила сяк-так, перебиваючись з хліба на воду, доки не потонула якось у річці. Пішла на початку зими полоскати на Волзі білизну і провалилася. Саме до того часу і належать перші спогади Чонкіна про себе й навколишній світ.
Іван не зостався сам, його прихистили бездітні сусіди і однофамільники, а можливо, навіть родичі,— Чонкїітг У них не було дітей багато років, вони навіть подумували, чи не взяти кого з притулку, а тут трапилася така нагода.
Чонкіна одягли, взули, а коли він трохи підріс, стали помалу привчати до господарства. То сіно пошлють перевертати, то картоплю в льоху перебирати, то ще щось по господарству. За це й поплатилися.
Певного часу стали шукати в селі куркулів, та жодного не змогли знайти. А наказано було знайти неодмінно, хоча б для прикладу. Тоді знайшли Чонкіних, які експлуатували чужу, а до всього ще й дитячу, працю. Чонкіних заслали, а Іван потрапив до дитячого будинку, де його більше двох років марно мучили арифметикою. Спочатку він все це покірно терпів, але коли дійшло до ділення цілих чисел з залишком, не витримав і дременув у своє рідне село.
До того часу він уже трохи підріс і в нього вистачало сил, аби затягти супоню. Йому дали коня і послали працювати на молочнотоварну ферму. І, не забуваючи про високе походження Чонкіна, казали:
— Князю, запряжеш Чалого, поїдеш гній возити.
В армії його так не звали, бо не знали цього прізвиська, а у вигляді його нічого княжого не було. Командир батальйону Пахомов, зустрівши вперше Чонкіна, сказав, не замислюючись:
— На стайню.
Сказав, ніби вліпив. Саме на стайні й було місце Чонкіна. Відтоді він і їздив весь час конем — возив на кухню дрова й картоплю. До служби своєї він призвичаївся швидко і швидко засвоїв її основні закони, як, приміром: "Боєць спить — служба йде", "Не квапся виконувати наказ, його можуть відмінити" і т. д. і т. ін. І хоча за всю службу він не став, як його однолітки, ні механіком, ні мотористом, життям своїм, коли б не старшина, Чонкін був би задоволений цілком. Його не посилали в наряди, не примушували мити в казармі підлогу, звільняли від стройової підготовки. Він навіть в казармі майже не бував, узимку звичайно спав на кухні, а влітку в стайні на сіні. Маючи пряме відношення до кухні, харчувався по нормі № 5, тобто по льотній нормі. Лише від одного загального обов'язку він не був звільнений — від політзанять.
4
Улітку, за гарної погоди, політзаняття відбувалися зазвичай не в приміщенні, а на галявині невеликого гаю, узбіч містечка. Чонкін, як завжди, запізнився, але цього разу не з власної вини. Спершу його виховував старшина, далі кухар Шурко в найостанніший момент послав його на склад по крупу. Комірника на складі не виявилося, довелося бігати по всьому містечку, розшукувати. Коли Чонкін приїхав нарешті конем до гаю, всі уже зібралися. При появі Чон-кіна керівник занять старший політрук Ярцев вельми тонко пожартував, що, мовляв, раз Чонкін з'явився, значить, тепер усе гаразд — можна й розпочинати.
Бійці розташувалися на невеличкій галяві довкола широкого пенька, на якому сидів старший політрук Ярцев.
Чонкін випріг коня і прив'язав його неподалік до дерева, аби той зміг щипати траву, а собі вибрав місце попереду бійців, подалі від керівника занять. Він сів, підібгавши під себе ноги, і лише після цього роззирнувся. І одразу зрозумів, що місце вибрав найневдаліше. Поруч із ним, дивлячись на нього насмішкуватими голубими очима, сидів його заклятий ворог Самушкін. Цей Самушкін ніколи не поминав нагоди, аби вчинити Чонкіну якусь капость: в їдальні змішував цукор із сіллю, в казармі вночі (в тих рідкісних випадках, коли Чонкіну доводилось все ж там спати) зв'язував докупи штани й гімнастерку, і Чонкін через це запізнювався на шикування. А якось Самушкін влаштував Чонкіну "велосипед" — вклав сплячому поміж пальці ніг клаптики паперу й підпалив. За це він отримав два наряди поза чергою, а Чонкін три доби шкутильгав.
Побачивши Самушкіна, Чонкін збагнув, що краще б він сів у мурашник, бо з грайливого настрою Самушкіна одразу зрозумів, що добра від нього ждати зайве.
Вивчали тему: "Моральне обличчя бійця Червоної Армії". Старший політрук Ярцев дістав з великого жовтого портфеля, що лежав у нього на колінах, конспект, погортав його, коротко нагадав бійцям те, про що йшлося на минулих заняттях, і запитав:
— Хто бажає виступити? Чонкін? — здивувався він, помітивши, що в Чонкіна сіпнулася рука.
Чонкін підвівся, поправив під паском гімнастерку і, переступаючи з ноги на ногу, втупився Ярцеву просто в очі. Так вони дивилися один на одного доволі довго.
— Ну що ж ви не відповідаєте? — не витримав Ярцев. Не готовий, товаришу старший політрук,— нерішуче
пробурмотів Чонкін, опускаючи очі.
— Навіщо ж тоді ви піднімали руку?
— Я не піднімав, товаришу старший політрук, я жука діставав. Мені Самушкін кинув за шию жука.
— Жука? — зловісним голосбм перепитав Ярцев.— Ви що, товаришу Чонкін, прийшли сюди вчитися чи жуків ловити?