— Якого Соколова? — запитав Голубєв.
— Сам знаєш,— відповів голос.— Передай йому: коли завтра не з'явиться до восьми нуль-нуль, відповідатиме за законами військового часу.
Голова тільки хотів пояснити, що ніякого Соколова тут нема, але сердитий голос зник, і невідомий Соколов, можливо, сам того не підозріваючи, вже готував себе до трибуналу.
Поступившись місцем парторгу, Голубев одійшов у куток, відчинив металевий сейф для секретних і цінних паперів, засунув у нього голову і став схожим на фотографа, який зараз скаже: "Спокійно, знімаю". Однак нічого такого він не сказав. У сейфі почулося неголосне булькання, після чого Іван Тимофійович висунув голову і витер рукавом губи. Зустрівши осудливий погляд парторга, він дістав із сейфа комірну книгу з якимись записами, погортав без інтересу і поклав на місце. Плювати, подумав він, байдуже. Війна все спише. Тільки 6 скоріше на фронт, а там усе по-чесному. Щоправда, через плоскостопість Іван Тимофійович до військової служби був непридатний, але цю ваду він сподівався приховати від комісії.
Доки Голубев будував плани на майбутнє, Килін продовжував уперто накручувати ручку телефонного апарата. В трубці було чутно все, що завгодно, крім того, що було потрібно.
— Алло, алло! — кричав він раз по раз.
Хтось сказав йому: "З'їж лайна кіло",— але він не образився.
— Облиш,— порадив Іван Тимофійович.— Мітинг проведемо, протокол складемо, і гаразд.
Килін поглянув на нього довгим поглядом і з ще більшою несамовитістю накинувся на апарат. І раптом у трубці най-дивовижнішим чином виник оксамитовий голос телефоністки:
— Станція!
Килін від несподіванки так розгубився, що слова не міг вимовити, тільки сопів у мокру від спітнілих рук трубку.
— Станція! — повторила телефоністка таким тоном, наче на своєму комутаторі тільки й дожидалася, аби їй зателефонували з Красного.
— Дівчино! — отямився й загукав Килін, побоюючись, аби вона не зникла.— Любесенька, будь ласкава... з учорашнього дзвоню... Борисова... негайно потрібен...
— З'єдную,— просто сказала дівчина, і в трубці так само чарівно виник чоловічий голос:
— Борисов слухає.
— Сергію Никаноровичу,— заквапився парторг.— Килін турбує, з Красного. Ми тобі з Голубєвим дзвонимо, зв'язку нема, люди чекають, робота стоїть, час гарячий, не знаємо, що робити.
— Не втямлю,— здивувався Борисов.— Не втямлю, чого не знаєте. Мітинг провели?
— Та ні ж бо.
— Чому?
— Чому? перепитав Килін.— Не знали, як бути. Справа, сам розумієш, відповідальна, а вказівки немає...
— Тепер утямив,— голос Борисова іронічно завібрував.— А ти, як по малій нужді йдеш, матню сам розстібаєш чи вказівки чекаєш?
Борисов звалив на голову Киліна весь запас свого сарказму, наче сам хвилину тому не дзвонив по всіх телефонах в надії на ту ж рятівну вказівку.
— Ну, гаразд,— змінив.він нарешті гнів на милість.— Треба провести стихійний мітинг у світлі виступу товариша Молотова, і якомога швидше. Зберіть людей...
— Люди давно зібралися,— радісно доповів Килін і підморгнув голові.
— Ну, от і добре,— замуркотів Борисов.— Добре...— повторив він уже не так впевнено. І спохопився: — Не збагнув?
— Чого не збагнув? — здивувався Килін.
— Не збагнув, як зібралися люди, які люди, хто збирав?
— Ніхто не збирав,— повідомив Килін.— Самі зібралися. Повіриш? Як почули радіо, так одразу й позбігалися: чоловіки, старі, молодиці з дітьми...
Кажучи це, Килін відчув, що Борисову чимось не подобається його повідомлення (воно й самому Киліну вже чимсь не подобалося), і, не докінчивши своєї врочистої фрази, він раптом замовк.
— Так,— мовив Борисов замислено.— Так-так. Самі, значить, почули, самі збіглися... Ось що, любий, ти почекай мене і трубочку поки що не кидай...
Знову в трубці чулися шурхоти, тріск, музика, інші нечіткі звуки.
— Ну що? — пошепки запитав голова.
— Пішов до Ревкіна погоджувати,— прикривши долонею трубку, висловив здогад парторг. Він декілька разів мінявся на виду, червонів, бліднув і брудною хустинкою витирав вугласту лисину.
Двічі вривалася телефоністка:
— Говорите?
— Говоримо, говоримо,— поквапно відповідав Килін. Нарешті в трубці щось'звіддаля грюкнуло, почалапало
і знову вліз скрадливий голос Борисова:
— Послухай, голубе, в тебе партквиток при собі?
— Аякже, Сергію Никаноровичу,— запевнив Килін.— Завжди, як належить, у лівій кишені.
— Ось і гаразд,— схвалив Борисов.— Сідай на коника і мерщій у район. І квиток прихопи.
— Навіщо? — не зрозумів Килін.
— На стіл покладеш.
Такого повороту Килін все-таки не сподівався. Він зиркнув на голову, який саме в цей момент, скориставшись важливістю розмови, рушив було до сейфу, але зупинився на півдорозі і фальшиво відповів поглядом на погляд, наче виявляючи належну зацікавленість.
— За що ж, Сергію Никаноровичу? — запитав Килін кволим голосом.— Та що ж я такого скоїв?
— Анархію розвів, ось що ти накоїв! — Борисов ронив слова, як свинцеві краплі.— Та де ж це видано, щоб народ сам по собі збирався без будь-якого контролю з боку керівництва?
У Киліна всередині все похололо.
— Так, Сергію Никаноровичу, ти ж сам... ви ж самі казали: стихійний мітинг...
— Стихією, товаришу Килін, треба керувати! — відрубав Борисов.
У трубці щось клацнуло. Знову заграла музика, і невідома жінка сказала невідомому Митькові, що ковдру вона йому прощає, а самовар нехай дістає де хоче.
— Алло, алло! —закричав Килін, гадаючи, що перебили. Але телефоністка ввічливо пояснила, що товариш Борисов свою розмову закінчив. Килін повільно поклав на важіль слизьку трубку і перевів подих. "Це ж треба,— думав він скрушно.— Нібито все зробив як слід, а мало не вляпався в політичну помилку. А все ж так просто й зрозуміло. Міг і сам власним розумом дотумкати: стихією слід керувати. Якщо навіть вона сама рухається в бажаному напрямку, її належить очолити, інакше вона може вирішити, що взагалі здатна рухатися сама по собі. От у чому — корінь! Це ще добре, що Борисов сказав "товаришу". А міг би сказати "громадянине". Політичної помилки припуститися легко. Виправити важко. Як кажуть, для виправлення таких помилок у нас є "виправні табори".
— Ну що він сказав? — дійшло до Киліна запитання голови.