— Та хто його зна,— Нюра стенула плечима.— Чи ж з першого разу розбереш? Зросточку маленького, але так, видно, роботящий. Як пішов з сапкою по рядку, так я за ним угнатися ніяк не можу.
— Ну-ну,— схвалила Нінка,— а звати як?
— Іваном,— гордо повідомила Нюра, наче ім'я було особливе.
— Холостяк?
— А я й не спиталася.
— Дарма. Одразу питати треба.
— Та наче й незручно якось одразу.
— У лоб незручно,— переконано відповіла Нінка,— а так, ніби до слова, можна. Хоча все одно збреше.
— А навіщо йому брехати?
2 В. Войнович
33
— Як не брехати? — сказала Нінка.— Все наше життя складається з того, що чоловіки брешуть, а жінки їм вірять. А цей ще й військовий. Йому б лише час згаяти, та й годі. А ти його так попитай, та ще и спробуй в документ зазирнути, хоча в їхніх документах теж нічого може не бути, це ж не паспорт.
— Отже, цілковита безпорадність? — запитала Нюра.
— Виходить, так.
— А я йому чомусь вірю,— сказала Нюра.— Несхоже, щоб брехав.
— Коли віриш, діло твоє,— байдуже мовила Нінка,— але я б на твоєму місці йоґо одразу до себе не допускала.
— А хто ж допускає? — знітилася Нюра.
— А я й не кажу, що допускаєш, а можеш допустити. А вони, чоловіки, та ще й військові, в них звичка така — своє діло зробить, а потім тебе ж на кпини візьме.
Тут Нінка стрибнула до тину, бо на дорозі з'явилася Красавка, яка мчала галопом, а за нею, не відстаючи, біг маленький песик і відчайдушно гавкав. Красавка летіла просто на Нюру з такою швидкістю, що, здавалось, ніяка сила її не зупинить, але перед Нюрою зупинилась мов укопана.'
— От сатана яка,— злякано сказала Нінка.— Гляди, Нюрко, аби не взяла вона тебе на роги.
— Нічого, мене не візьме,— відповіла Нюра впевнено і почухала Красавчин лоб між рогами. Та задихалася від швидкого бігу і дихала шумно, широко роздуваючи ніздрі.
— А моєї зарази щось не видно,— сказала Нінка.— Побіжу, коли 6 ще в город до когось не вскочила. Заходь погомоніти,— як завжди запросила вона.— Пісень поспіваємо, посміємося.
І пішла собі, помахуючи лозиною.
На зворотному шляху Нюра забігла до баби Дуні і купила в неї півлітра самогону. Вона боялася, що баба Дуня зачне розпитувати, для чого самогон, і придумала сказати, ніби має приїхати батько. Але баба Дуня сама вже скуштувала свого зілля так, що їй все було нецікаво.
Коли Нюра подоїла корову і вийшла на ґанок, Чонкін скінчив уже останнього рядка і сидів на траві, палив.
— Стомилися? — запитала Нюра.
— Плювати,— сказав Чонкін.— Мені ця робота тільки за розвагу.
— Я там стіл накрила,— поборовши внутрішню ніяковість, сказала Нюра.
— Стіл? — у Чонкіна загорілися очі, але він враз згадав про свій обов'язок і тільки зітхнув.— Не можна мені. З охотою 6, та не можна. У мене он стоїть,— з досадою махнув він рукою в бік літака.
— Та, Господи, хто ж його зачепить! — гаряче сказала Нюра.— В нас тут такий народ живе — хат не зачиняють.
— Невже не зачиняють? — запитав Чонкін з надією.— І що ж, жодного разу не бувало таких випадків, аби хтось щось?..
— Та що ви,— сказала Нюра.— Я ось за все своє життя й не пригадаю такого. Це ще коли я геть маленькою була, ще до колгоспу, в Степана Лукова, він отам живе за конторою, кінь пропав, та й то думали — цигани, а потім знайшли його, переплив на той бік.
— Ну, а як хлопчаки захочуть щось там відкрутити? — поступово здавався Чонкін.
— Хлопчаки вже спати полягали,— сказала Нюра.
— Ну, гаразд,— зважився Іван,— хвилин на десять, мабуть, зайду.
Він узяв свою гвинтівку, Нюра зібрала сапки.
У першій половині хати чисто, прибрано. На широкому столі стояли пляшка, заткнута ганчірочкою, дві склянки і дві тарілки — одна з вареною картоплею, друга з огірками. Чонкін одразу оцінив, що не вистачає м'ясного, і, покинувши гвинтівку в хаті, збігав до літака по рюкзак. Ковбасу Нюра одразу порізала великими шматками, а консерви відкривати не стали, не хотілося гаятись.
Чонкіна Нюра посадовила на лавку до стіни, а сама сіла навпроти на табуретку. Чонкін розлив самогон — собі повну склянку, Нюрі — половину, більше вона не дозволила. Чонкін підняв свою склянку і проголосив тост:
— За зустріч!
Після другої склянки Чонкіна розвезло. Він розстебнув гімнастерку, зняв паска, сидів, притулившись спиною до стіни, і про літак більше не думав... У сутінках, які ставали все густішими, ніби в тумані, перед ним плавало обличчя Нюри, то роздвоюючись, то знову збираючись в одне ціле. Чонкін почувався весело, легко, вільно і неслухняним порухом пальця поманив Нюру до себе, сказавши їй:
— Ходи сюди.
— А нащо? — запитала Нюра.
— Просто так.
— Просто так можна і через стіл говорити,— впиралася вона.
2*
35
— Ну ходи,— жалібно сказав він,— я ж тебе не вкушу.
— Ні до чого все це,— сказала Нюра і, обійшовши стіл, сіла ліворуч від Чонкіна на певній віддалі.
Помовчали. На протилежній стіні голосно цокотіли старі ходики, але їх у темряві не було видно. Бралося на ніч.
Чонкін глибоко зітхнув і присунувся до Нюри. Нюра зітхнула ще глибше і відсунулась. Чонкін знову зітхнув і присунувся. Нюра знову зітхнула і відсунулася. Скоро вона опинилася на самісінькому краєчку лавки. Сунутися далі було небезпечно.
— Щось холоднувато стало,— сказав Чонкін, кладучи ліву руку їй на плече.
— Та не так вже й холодно,— заперечила Нюра, намагаючись скинути його руку з плеча.
— Щось руки змерзли,— сказав він і правою поліз Нюрі за пазуху.
— А ви взагалі-то завжди на ероплані літаєте? — запитала вона, вдаючись до останньої відчайдушної спроби звільнитися.
— Завжди,— сказав він, просовуючи руку в неї під пахвою за спину, щоб розстебнути ліфчик.
8
Був чи то день, чи то вечір, чи то світло, чи то сутінки. Чонкін прокинувся від того, що відчув — хтось викрадає його літака. Він зірвався з ліжка, на якому поруч з ним нікого не було, і вибіг на ґанок. Тут він угледів Самуш-кіна, який поквапливо впрягав у літака білого коня, схожого на Чалого. "Ти що робиш?" — вигукнув Чонкін, але Самушкін, нічого не відповівши, швидко стрибнув у кабіну і вдарив коня віжками. Кінь підскочив і, чеберяючи ногами, легко полетів над землею, а за ним понад самісінькою землею полетів й літак. На нижньому крилі, звісивши ноги, сиділи ті ж дівчата, які вдень проїжджали повз Чонкіна на возі, серед них сиділа й Нюра, вона махала йому сапкою, щоб він доганяв. Чонкін побіг за літаком, і здавалося, ось-ось наздожене, але літак вислизав від нього, а бігти було все важче, заважали перекинута через плече скатка і гвинтівка, яку він тримав у руці. Він подумав, що гвинтівка йому зовсім не потрібна, бо старшина забув видати набої, і, кинувши гвинтівку, побіг значно швидше. Ось він уже майже наздогнав літака і хотів ухопитися за простягнуту Ню-рою сапку, як раптом перед ним постав старшина і грізно запитав: "Ти чому не вітаєшся?" Він на мить завмер перед старшиною, не знаючи, чи відповідати йому, чи й далі гнатися за літаком, а старшина знову закричав: "Ану ж бадіройди мимо стовпа і десять разів привітай його!" Чонкін став квапливо озиратися, аби швидше виконати наказ старшини, доки літак ще не відлетів далеко, але стовпа ніде не було видно.