Люда встала і пішла. З нею пішов і Коля. Він боявся, хоч на крок відстати від учительки.
— Хто там?
— Та це я.
— Хто?
— Та це... куховарка, Христя,—цокаючи зубами проговорив Коля.
Одімкнули. У кімнату ввійшла перелякана Христя.
— Ви чуєте?
У молельні вив, скиглив, стогнав нелюдський жалібний голос. Коли ввійшла куховарка в кімнаті повеселішало, більше стало живих людей. Люда вже заспокоїлася і напруженно прислухалася.
Христя утерла краєм хустки очі.
— Колю!—Тримтючи ще, але посміхаючись, промовила Люда.—Знаєш, що то? Яж тепер я догадалася. То чи пугач чи сич.
— Гріх вам великий сміятися і так говорити. То жиза душа по-свойому богу молиться, а ви регочете... сорому у вас нема.—Христя сердито стукнула дверима і вийшла.
Люда провела по коридору Колю, що все-таки боявся іти сам. Повернувшись у кімнату, вона не могла заснути, бо за стіною дзвенів глухо, чавунно плач. Люда взяла книжку і сіла на корзинці, де лежала її білизна. Настасія Павловна не дала нічого, крім поганого столу, на якому на кухні сікли м'ясо, та поламаного ліжка. Не читалося. Загасила лямпу і, схилившись на лутку, заснула.
Укочі, коли важко й душно розтоплювалася темрява, в коридорі під чиїмись кроками рипіли половиці. Обережні кроки спинялися біля Людиної кімнати, і це було майже що-ночі, як тільки гасло світло. їх чула іноді крізь сон, у своїй кімнаті Настасія Павловна, що у ос-танього часу частенько гуляла між старими липами із завідателем допізна.
Уночі, проти неділі, Настасії Павловні не спалося. Вона думала про своє одиноке життя і навіть плакала.
Вона марила про щось невиразне, непевне, але приємне й солодке.
Раптом почулися обережні кроки і на цей раз стали біля її дверей. Настасія Павловна хутенько —витерла очі і обережно одчинила двері. Вона не була боязка страх вона загубила, коли їй довелося їздити на буферах, лише підмостивши лантушок з сіллю.
Коли вона вийшла, в темряві її хтось міцно обійняв за стан і намагався звалити. Настасія Павловна від несподіванки і слова не вимовила.
— Це ви, Романе Тихоновичу?—спитала, нарешті, вона думаючи, що жартує завідатель.
Ніхто не відповів, лише стискували міцніше руки. Настасія Павловна—сильна і міцна,—ловко крутнувшись, вислизнула з обіймів. Почувши, що супротивник недужий, вона вловила його за руку і, напруживши всю силу, потягла в кімнату. Заперла двері. Похапцем засвітила лямпу.
Перед нею стояв, із розкуйовдженою головою, рудий Сенька. Він заморився, важко дихав, очі палахкотіли, тіло тремтіло. Він почервонів, із гнівом і з хтивістю дивився на економку, що стояла в одній сорочці, крізь яку просвічувало повне тіло.
Настасія Павловна навіть сіла на ліжко від сміху.
— Скільки тобі років?
Сенька теж посміхнувся: його червоний, широкий і пухкий рот зігнувся і прорізав борозни на щоки.
— Сімнадцятий. А в будинку записано чотирнадцять. Я збрехав, а метрики в мене нема,—потім, раптом злякавшись своєї правди, він змовк.
— Я чого ти мене душив?—Економці хотілось почути щось вульгарне. Вона дивилася на хлопця випи ливо, шукала будьякої риски, шо була б хоч т
приваблива, але Сенька був рудий, в ластовинні, як сорочаче яйце, худорлявий і високий не в міру. Обличчя йому стало бліде, червоніли тільки великі незграбні вуха. Сенька був капловухий.
— Та й гидкий який,— подумала Настасія Павловна. Ій стало навіть огидливо бути в одній кімнаті з цим хлопцем. І вона, не чекаючи відповіди, взяла його за вухо так, як беруть гидливі жінки в руки мишей, і вивела за двері.
— Пішов вон, вон! Потворо нещасна!—і вдарила хлопця рукою по обличчі.
Сенька заплакав глухо і істерично. Настасії Павловні' його стало трохи шкода, та, проте, вона заперла кімнату і лягла спати.
Після цієї ночі були теж кроки в коридорі, і луна котилася од них однакова, але вони спинялися біля Людиних дверей. Після цієї ночі люта злість душила Сеньку, він злився на економку і задумав на ній пом-ститися.
Коли ввечері, у неділю, Настасія Павловна вгощала чаєм із варенням учителів, то вся вода в самоварі була неможливо солона, чаю ніхто не пив. Сенька не облишив своєї думки. Чай став початком його помсти. Сенька навіть не цікавився словами завідателя, що були в усіх дітей на думці й на вустах.
Сенька вставав що-дня рано і біг у стару комору, де складалося борошно. На третій день йому пощастило вловити мишу.
Він сховав у кишеню її, украв з кухні глибоку залізну миску та сірників і зник аж до обіду в ліс. Об обід він прийшов у їдальню, обід того дня чогось затримався, він зчинив гармидер із своїми товаришами, що були вже давно ладні на бешкет.
Вихованці повсідалися на столах, здобули миски й барабанили по дні ложками. Колина група трималася осторонь.
— Пора обідати, їсти хочемо. — Кричав Сенька. Куховарка Христя тричі похапцем перехристилася і втекла.
— гА ви чого не барабаните?—спитав Сенька в Колі.— На ось тобі, Баришня, ложку й миску.
— Одійди, я не хочу.
— Хлопці. Він не хоче,—гукнув на своїх товаришів Сенька.—Меншовик, меншовик,—загула громада,—ми йому дамо!—І кинулися були до Колі, але в їдальню зайшла Настасія Павловна.
Це що таке? Мовчать!—Вона була дуже сердита і криком своїм перелякала і Сеньку. Всі замовкли.— Зараз будете обідати.
Прийшла Христя, щоб сипати борщ. їй почав допомагати Сенька. Він непомітно, коли куховарка одвернулася, вкинув в ополоник з борщем розварену мишу. Миша впала в миску.
Хтось крикнув здивовано:
— Миша!
Потім хтось пальцями взяв її за хвоста, але вона одірвалася і впала знову в миску. Тоді всі побачили, що вона розварена.
— Мишами нас годуєте, мишами!—кричав Сенька. Настасія Павловна поблідла й підійшла до миски.
Починався лемент.
— Де вона?
Хтось кинув мишу на економку, за мишою полетіли ложки. Кухарка вдруге втекла. Настасія Павловна зойкнула, бо вона дужче над усе боялася мишей. Вона втекла, за нею котився зухвальний регіт.
Настасія Павловна вибігла з будинку шукати Романа Тихоновича. Вона вірила, що завідатель усмирить хлопців, і таких, як Сенька відправить у колонію для дефективних дітей. Найшла вона завідателя біля ставка. Він сидів на товстій зрубаній осиці.
— Романе Тихоновичу!—Довелося кілька разів повторити, щоб він її почув.—Ви знаєте, що робиться. Ніякої мені поваги, насмішки одні,—і вона оповіла все докладно...