Потім, раптом глянувши на небо, де пливло ясне світило, промовив:
— Така картина ніколи не набридає.
І пішов прощатися з дамами.
III
Наступної неділі баронеса з Жанною пішли до церкви з делікатного почуття шанобливості до свого кюре.
Вони почекали його після відправи, щоб запросити на сніданок у четвер. Він вийшов з ризниці з високим елегантним молодиком, що фамільярно тримав його під руку. Побачивши дам, кюре з жестом приємного здивування вигукнув:
— Як це до речі! Дозвольте мені, пані баронесо й мадмуазель Жанно, відрекомендувати вам вашого сусіду, віконта де Ламара.
Віконт уклонився, сказав, що він уже давно бажає познайомитися з дамами, і розпочав розмову з легкістю бувалої й добре вихованої людини. У нього була така зовнішність, про яку марять жінки, але яка неприємна всім чоловікам. Чорне кучеряве волосся відтінювало його гладеньке й смугляве чоло, а густі, рівні, як намальовані, брови надавали глибини та ніжності його темним з синюватими білками очам.
Завдяки довгим густим віям погляд його набував тієї жагучої виразності, що хвилює салонних красунь і примушує оглядатись на вулиці простих дівчат із кошиками.
Томна принадність його очей вселяла віру в глибину його думок і надавала значення найнезначнішим його словам.
Густа блискуча й м’яка борода закривала його трохи завелику нижню щелепу.
Попрощалися після чемної розмови.
Через два дні пан де Ламар зробив перший візит.
Він приїхав саме в ту хвилину, коли оглядали садову лавку, поставлену того ранку під великим платаном проти вікон залу. Барон хотів до пари поставити й другу під липою, але матуся, ворог симетрії, цього не хотіла. Коли запитали віконта, він приєднався до баронеси.
Потім він заговорив про тутешні краї, називаючи їх дуже "мальовничими", бо знайшов під час своїх самотніх прогулянок багато чудових "куточків". Час від часу його очі ніби ненароком зустрічалися з очима Жанни, і її охоплювало дивне почуття від цього швидкого раптового погляду, в якому світилось ніжне захоплення і симпатія.
Батько де Ламара, що вмер минулого року, знав близького друга пана де Кюльто, батька баронеси, і відкриття цього знайомства дало привід для нескінченної розмови про шлюби, дати й родинні зв’язки. Баронеса напружувала пам’ять, згадуючи предків та нащадків знайомих родин, спритно кружляючи в складному лабіринті генеалогій.
— Скажіть, віконте, чи чули ви про Сонуа де Варфлер? їхній старший син Гонтран одружився з панною де Кург сіль, з родини Курсіль-Курвіль, а молодший — з однією з моїх кузин, панною де ля Рош-Обер, родичкою Крізанжів. Так оцей пан де Крізанж був близьким другом мого батька і, мабуть, знав і вашого.
— Так, пані. Це ж той де Крізанж, який емігрував і син якого розорився?
— Він самий. Він просив руки моєї тітки після смерті її чоловіка, графа д’Еретрі; але вона не захотіла одружитися з ним, бо він нюхав табаку. А чи не знаєте ви, до речі, що сталося з Вілуазами? Незабаром після свого розорення, коло 1813 року, вони покинули Турен і Оселилися в Оверні, і відтоді я про них більше нічого не чула.
— Здається, старий маркіз помер, упавши з коня, пані, одна його дочка одружена з якимсь англійцем, а друга з комерсантом Бассолем, дуже багатим; кажуть, що він спокусив її.
Зринали імена, чуті ще в дитинстві в розмовах старих родичів. І шлюби цих чужих родин набували для них важливості великих громадських подій. Вони так говорили про людей, яких ніколи не бачили, ніби добре знали їх; а ті люди, десь в іншому краї, так само говорили про них; і вони здалека почували, що близькі між собою майже як друзі, як родичі, через саму тільки належність до того самого класу, до тієї самої касти та через благородство своєї крові.
Барон, бувши відлюдної вдачі та виховання, що не мало нічого спільного з віруваннями та забобонами світських людей його кола, зовсім не знав навколишнього панства; він запитав віконта про сусідів.
Пан де Ламар відповів: "О, в нашій окрузі мало аристократів", — таким тоном, ніби він казав, що на узбережжі мало кроликів, і з’ясував це докладніше. Тільки три родини жило в сусідстві: маркіз де Кутельє, щось ніби голова нормандської аристократії; віконт і віконтеса де Брізвіль, сімейство високого роду, але досить відлюдькувате, та ще граф де Фурвіль, якесь страховище, що ніби примушував страшенно страждати свою дружину і жив мисливцем у своєму замку Ла Врійєт, збудованому на березі ставка.
Кілька вискочок, що труться серед них, купили собі маєтки тут і там, але віконт їх не знає.
Нарешті віконт попрощався, і його останній погляд був звернутий до Жанни, так ніби він окремо прощався з нею, щиріше і ніжніше.
Баронеса визнала його чарівним і, головне, цілком світською людиною. Татусь відповів:
— Авжеж, певна річ, це дуже добре вихований хлопець.
Наступного тижня його запросили обідати. З того часу
він почаа бувати регулярно.
Найчастіше він приходив коло четвертої години дня, йшов до матусі в "її алею" і пропонував їй руку, щоб допомогти у "її моціоні". Якщо Жанна була вдома, вона підтримувала баронесу з другого боку, і вони втрьох поволі безперестанку ходили туди й сюди, з краю в край великої, рівної алеї. Він майже не розмовляв з дівчиною. Але його чорно-оксамитові очі часто зустрічались із схожими на синій агат очима Жанни.
Кілька разів вони вдвох разом з бароном спускались до Іпора.
Якось увечері, коли вони гуляли по пляжу, до них підійшов дядько Ластік і, не виймаючи з рота своєї люльки, відсутність якої, мабуть, більше вразила б усіх, ніж зникнення його носа, промовив:
— З таким вітром, пане барон, можна було б завтра проїхатись аж до Етрета й любісінько повернутись назад.
Жанна благально склала руки:
— О тату, коли б ти згодився!
Барон обернувся до пана де Ламара:
— А ви як, віконте? Поснідали б там.
І справу з прогулянкою було відразу ж вирішено.
Жанна встала на світанку. Вона почекала батька, що вдягався повільніше, і вони пішли по росі, спочатку долиною, потім лісом, що весь дзвенів від пташиного співу. Віконт з дядьком Ластіком сиділи на коловороті.
Два моряки допомогли їм зсунути човна. Чоловіки, впираючись плечима в обшивку, щосили штовхали його. Він ледь-ледь посувався по ріні. Ластік підкладав під кіль намащені салом дерев’яні катки, потім, стаючи на своє місце, виводив протяжно "ге-гоп", що мусило керувати спільними зусиллями.