Обід пройшов майже весело, ніби в дім зазирнуло досі сховане десь щастя.
Нічого нового не трапилося більше аж до останніх днів липня.
Якось увечері, у вівторок, коли вони сиділи під ллатаном за дерев’яним столом, на якому стояли дві чарки та графин з горілкою, Жанна раптом скрикнула і, дуже збліднувши, обома руками схопилася за живіт. Гострий біль враз пройняв її і потім одразу зник.
Але хвилин через десять вона відчула новий, довший уже, хоч і не такий гострий біль. Насилу повернулася
в будинок, батько й чоловік майже несли її. Короткий перехід од платана до її кімнати здався їй безмірно довгим; вона мимоволі стогнала, просила посадовити її, спинитися, вся пригнічена нестерпним почуттям якоїсь ваги в животі.
Час пологів ще не настав, їх чекали у вересні, але, боячись можливих ускладнень, запрягли екіпаж, і дядько Сімон галопом помчав по лікаря.
Лікар приїхав коло півночі і з першого ж погляду визначив симптоми передчасних пологів.
У ліжку болі трохи стихли, але якась страшенна туга стискувала серце Жанни, якась незвичайна слабість усього тіла, наче неясне передчуття, таємничий дотик смерті. То був один з тих моментів, коли смерть підходить до нас так близько, що від її дихання холоне серце.
В кімнаті було повно людей. Матуся, важко дихаючи, сиділа в кріслі. У барона, зовсім розгубленого, тремтіли руки, він кидався на всі боки, приносив якісь речі, радився а лікарем. Жюльєн ходив туди й сюди по кімнаті із схвильованим виглядом, але внутрішньо зовсім спокійний; вдова Дантю стояла коло ліжка в ногах породіллі з тим виразом на обличчі, який годиться мати в таких випадках, з виразом бувалої жінки, яку ніщо вже не здивує. Акушерка й сиділка коло хворих та мерців, вона зустрічала тих, хто з’являвся на цей світ, приймала їх перший покрик, обмивала першою водою їх новонароджене тіло, сповивала його в перші пелюшки, а потім з таким же спокоєм слухала останні слова, останнє хрипіння, останню агонію тих, хто відходив з цього світу, так само обмивала їх востаннє, витирала оцтом зів’яле тіло, загортала в останнє простирало; і завжди залишалася непохитно байдужою в усіх випадках народження і смерті.
Куховарка Людівіна й тітка Лізон скромно стояли за дверима передпокою.
Хвора час від часу жалібно стогнала.
Протягом двох годин можна було гадати, що до пологів ще далеко, але надвечір відновилися страшенні болі, які незабаром стали нестерпними. Жанна, мимоволі скрикуючи крізь зціплені зуби, безупинно думала про Розалію, яка зовсім не страждала, майже не стогнала, і так легко, без мук, породила свою незаконну дитину.
Вона весь час порівнювала себе з нею в своїй безталанній, змученій душі, і проклинала Бога, в справедливість якого раніше вірила, обурювалася проти злочинного вироку долі, проти ганебної брехні тих, що проповідують справедливість і добро.
Часом біль ставав таким нестерпним, що в ній згасали всі думки. Здавалося, всі її сили, свідомість, все життя витрачалось на ці страждання.
В хвилини полегкості вона не могла відірвати очей від Жюльєна; і інший біль, біль душі, пригнічував її, коли вона згадувала той день, як її служниця впала коло цього самого ліжка з дитиною поміж ніг — братом маленького створіння, що так жорстоко розривало їй нутро. Вона зовсім виразно згадувала жести, погляди і слова свого чоловіка над розпростертою дівчиною; і тепер вона читала в ньому, ніби його думки були написані в його рухах, ту саму нудьгу, ту саму байдужість, що була в ньому і до тієї, іншої, ту ж неуважність егоїста, якого дратувало те, що він став батьком.
Але раптом її охопила така жорстока судорога, така спазма, що вона подумала: "Я зараз помру. Я вмираю…"
І тоді її душу переповнило шалене обурення, безмежна ненависть, потреба проклинати й цього чоловіка, що занапастив її, і невідому дитину, що її вбивала.
З надлюдським зусиллям напружилась вона, щоб викинути з себе цей тягар, і раптом їй здалося, що все її нутро враз спорожнилося, а болі вщухли.
Сиділка і лікар, нахилившись, поралися коло неї. Вони щось забрали, і трохи згодом вона здригнулась від приглушеного, знайомого вже їй звуку. І тоді цей кволий жалібний крик, це слабеньке нявчання новонародженої дитини увійшло в її серце, в її душу, в усе її нещасне знесилене тіло, — і вона несвідомим рухом спробувала простягти руки.
В ній піднялася хвиля радості, порив до нового щастя. Вона враз відчула себе звільненою, заспокоєною, щасливою, такою щасливою, як ніколи! Її серце й тіло оживали, вона почувала себе матір’ю!
Вона захотіла подивитися на свою дитину. Народившись передчасно, хлопчик не мав ні волосся, ні нігтів; але коли Жанна побачила, як ворушиться цей хробачок, як він роззявляє рота, коли почула його крики й доторкнулась до цього скорченого недоноска, що жваво ворушився і гримасував, її охопила непереможна радість; вона зрозуміла, що врятована від безнадійності, що вона має кого любити, і більше їй нічого не потрібно.
З того часу в Жанни була одна думка — думка про свою дитину. Несподівано вона стала фанатичною матір’ю, тим більш екзальтованою, чим сильніше почувала себе розчарованою в своєму коханні, обдуреною в своїх надіях. Вона зажадала, щоб колиска дитини завжди стояла коло її ліжка; потім, коли могла вже вставати, то цілісінькі дні просиджувала коло вікна, гойдаючи легеньку колиску.
Вона ревнувала дитя до мамки, і, коли це маленьке створіння, зголоднівши, простягало рученята до повної з блакитними жилками груді і жадібними губами хапало темний, зморщений сосок, Жанна, вся збліднувши і тремтячи, дивилась на цю дужу, спокійну селянку, бажаючи відірвати від неї свого сина і роздерти нігтями цю грудь, яку він так жадібно смоктав.
Потім вона захотіла сама вишивати для нього гарні й елегантні вбрання. Дитина потопала в цілій хмарі мережив, на неї одягали розкішні чепчики. Тільки про це й могла вона говорити, вона перепиняла розмови, щоб показати які-небудь пелюшки, дитячий нагрудник чи якусь дуже гарну зроблену стрічку, і не чуючи нічого з того, що говорили навколо неї, захоплювалась чимось із дитячої білизни, довго розглядала, повертаючи на всі боки в піднятій руці, і потім раптом запитувала: