— Я згодна, але я не залишусь тут, коли видужаю, — прошепотіла Жанна і потім тихенько спитала: — Де зараз Розалія?
— Ти її не побачиш більше, — відповів барон.
Але вона наполягала на своєму:
— Де вона? Я хочу знати.
Тоді він признався, що дівчина ще тут, але запевняв, що тепер вона поїде звідси.
Покинувши хвору, барон, весь палаючи гнівом, ображений в своїх батьківських почуттях, пішов до Жюльєна й суворо сказав йому:
— Пане, я вимагаю у вас пояснення вашої поведінки щодо моєї дочки. Ви зрадили її зі служницею. Це вдвоє безчесніше.
Але Жюльєн удав з себе невинного, палко заперечував, присягався іменем Бога. Та й які є докази на те? Хіба ж не втратила Жанна розум? Хіба ж не було в неї гарячки? Хіба не втекла вона по снігу тієї ночі, коли почалась її хвороба, у припадку божевілля? І саме в розпалі цього припадку, коли вона майже гола бігала по будинку, їй здалося, ніби вона побачила служницю в ліжку свого чоловіка!
Він розпалився, погрожував процесом, обурювався. І збентежений барон почав просити пробачення і, перепросивши, простяг йому свою чесну руку, яку Жюльєн відмовився потиснути.
Довідавшись про чоловікову відповідь, Жанна зовсім не розгнівалася.
— Він бреше, тату, — сказала вона, — але ми примусимо його, нарешті, признатися.
Протягом двох днів була вона мовчазна, зосереджена й задумана.
На третій день вранці вона захотіла бачити Розалію. Барон відмовився прислати служницю, сказавши, іцо вона вже поїхала. Але Жанна затялась, повторюючи:
— В такому разі хай по неї пошлють.
Вона почала вже сердитись, коли ввійшов лікар. Йому розповіли про все, щоб він міг дати пораду. Але знервована Жанна раптом заплакала і майже кричала:
— Я хочу бачити Розалію, я хочу її бачити!
Тоді лікар взяв її за руку і прошепотів:
— Заспокойтесь, пані, для вас небезпечне всяке хвилювання, бо ви вагітні.
Вона була тяжко вражена, немов ударом, і зараз же їй здалось, ніби щось у ній заворушилось. Вона замовкла, навіть не слухала, що коло неї говорили, вся поринувши в свої думки. Вночі не могла спати; нова, незвичайна думка, що в ній живе дитина, відгонила від неї сон. Вона сумувала, пригнічена тим, що це був син Жюльєна; боялася, щоб він не вдався в батька. Коли ж настав день, вона наказала покликати барона.
— Татусю, я вирішила остаточно; я хочу знати все, особливо тепер, чуєш, — я хочу, а ти знаєш, що не слід суперечити мені в моєму стані. Слухай же уважно. Ти запросиш до нас кюре. Він мені потрібен, щоб не дати Розалії говорити неправду. Коли він прийде, ти приведеш її сюди і залишишся тут з матусею. Постарайся тільки, щоб Жюльєн ні про що не здогадався.
Через годину увійшов кюре, який ще більш погладшав і задихався так само, як і матуся. Він сів коло неї в крісло, звісивши живіт між розсунутими ногами, і почав жартувати, за звичкою витираючи лоб картатою хусткою:
— Ну, ну, пані баронесо, ми з вами, здається, не худнемо; по-моєму, ми до пари одне одному.
Потім він обернувся до хворої:
— Хе-хе! А мені казали, моя молода пані, що незабаром у нас будуть нові хрестини? Ха-ха-ха! І вже не човна хреститимемо на цей раз.
І додав серйозним тоном:
— Це буде захисник батьківщини, — після короткого роздуму вів далі,— або це буде гарна мати родини… як ви, пані,— вклонився він у бік баронеси.
Але тут відчинилися двері в глибині кімнати. Барон підштовхував розгублену Розалію, яка, плачучи і чіпляючись за одвірок, ніяк не хотіла входити. Нарешті одним штурханом барон нетерпляче ввіпхнув служницю в кімнату. Вона затулила руками обличчя і стояла схлипуючи.
Як тільки Жанна її побачила, вона швидко схопилася і сіла, блідіша, ніж простирало; серце в неї билося так шалено, що за кожним ударом піднімалась тонка сорочка, прилипла до тіла. Вона не могла вимовити ні слова, задихаючись, і насилу переводила дух. Нарешті уриваним від хвилювання голосом вона промовила:
— Мені… мені… не треба… було б… розпитувати тебе… Мені… мені досить бачити тебе такою… бачити твій… твій сором… передо мною.
їй важко було дихати; після паузи вона повела:
— Але я хочу знати все… все. Я запросила пана кюре, щоб це було наче сповідь, чуєш?
Розалія не рухалась; якісь приглушені зойки виривалися з-під її стиснутих рук.
Розпалений гнівом барон схопив її за руки, з усієї сили відірвав їх від обличчя і кинув її навколішки перед ліжком.
— Говори… Відповідай!
Вона так і залишилась на підлозі, в позі Магдалини, що кається в гріхах, чепчик з’їхав їй з голови, фартух простяг-ся но підлозі, обличчя знову було затулене руками.
Тоді до неї звернувся кюре:
— Ну, доню моя, слухай, що тобі кажуть, і відповідай. Ми не хочемо тобі зла, але хочемо знати все, що сталося.
Жанна дивилась на неї, нахилившись над краєм ліжка.
— Це правда, — запитала вона, — що ти була в ліжку Жюльєна, коли я застала вас тоді?
— Так, пані,— простогнала крізь стиснуті руки Розалія.
Тоді, важко й шумно дихаючи, заплакала й баронеса,
змішуючи з плачем Розалії свої судорожні ридання.
Втупивши в служницю очі, Жанна спитала:
— З якого часу це почалося?
— З того часу, як він прийшов, — пробелькотіла Розалія.
Жанна не зрозуміла:
— З того часу, як він прийшов?.. Виходить… з весни?
— Так, пані.
— З того часу, як він почав у нас бувати?
— Так, пані.
І Жанна засипала її запитаннями, поспішно, ніби захлинаючись.
— Але як це сталося? Як він заговорив з тобою про це? Як він оволодів тобою? Що він тобі казав? Коли саме і як ти йому поступилася? Як ти могла йому віддатися?
Розалія, теж захоплена якимсь гарячковим бажанням говорити, якоюсь потребою розповісти все, відняла руки від обличчя:
— Хіба я знаю? Це було в той день, як він уперше тут обідав, коли він прийшов до мене в мою кімнату. Він сховався на горищі. Я не сміла кричати, щоб не наробити скандалу. Він ліг зі мною; я сама не знаю, що тоді робила; він же робив усе, що хотів. Я мовчала, бо дуже він мені сподобався.
— Ну, а твоя… твоя дитина… від нього? — скрикнула Жанна.
Розалія заридала.
— Так, пані.
І обидві замовкли.
Чути було тільки схлипування Розалії та баронеси.
Пригнічена всім цим, Жанна теж відчула на очах сльози, що беззвучно потекли по її щоках.
Дитина її служниці мала того ж самого батька, що й її власна! Її гнів стих. Вона почувала, Що її охопив безпросвітний, глибокий, безмірний відчай.