— І матимемо добру славу, — скипів Жюльєн, — ми, з нашим іменем і нашими зв’язками! І скрізь почнуться розмови, що ми потураємо розпусті, що ми даємо притулок шльондрам, і порядні люди не захочуть більш переступити порога нашого дому. Чи розумієш ти, що кажеш? Ти зовсім збожеволіла.
— Я ніколи не дозволю викинути геть Розалію, — спокійно відповіла Жанна, — а коли ти не хочеш її залишити, то її візьме мама; треба за всяку ціну довідатися, хто батько дитини.
Тоді Жюльєн зовсім розлютився:
— Які вони тупоголові, ці жінки, з усіма своїми вигадками! — скрикнув він і вийшов, грюкнувши дверима.
Після полудня Жанна пішла до породіллі. Служниця, яку доглядала вдова Дантю, нерухомо лежала з розплющеними очима в своєму ліжку, а доглядальниця колихала на руках немовлятко.
Розалія, побачивши господиню, вся здригаючись від розпачу, заридала, закриваючи лице простиралом. Жанна хотіла було її поцілувати, але вона не давалася, ще більше загортаючись у простирало. Тоді доглядальниця, ступивши
до неї, розкрила її обличчя, і вона вже не опиралася, тільки тихо плакала.
В каміні тлів блідий вогник; було холодно; дитина плакала. Жанна не наважувалась говорити про немовля, боячись викликати новий приступ сліз; вона взяла служницю за руку, машинально повторюючи:
— Це нічого, це нічого.
Бідна дівчина крадькома позирала на доглядальницю, вся здригаючись, коли кричала дитина. Час від часу її стримуваний сум проривався в конвульсивних схлипуваннях, а сльози клекотіли в горлі.
Жанна ще раз поцілувала її й прошепотіла на вухо:
— Ми подбаємо про нього, моя люба.
Розалія знову заридала, і Жанна швидко вийшла.
Вона щодня приходила до неї, і щодня, побачивши свою господиню, служниця починала ридати.
Дитину віддали годувати сусідці.
А Жюльєн тим часом ледве розмовляв із дружиною, неначе затаїв проти неї злість за те, що вона не згодилась відіслати служницю. Якось він знов було завів про це розмову, але Жанна витягла з кишені листа баронеси, в якому та просила негайно прислати їй дівчину, якщо її не залишать у Пеплі. Жюльєн розлючено скрикнув:
— Твоя мати така сама божевільна, як і ти.
Але більше вже не наполягав.
Через два тижні породілля змогла вже стати й повернулась до своїх обов’язків.
Одного ранку Жанна посадовила її і, тримаючи за руки, пильно дивлячись на неї, сказала:
— Слухай, люба, розкажи мені все.
Розалія затремтіла, потім пробелькотіла:
— Що, пані?
— Від кого ця дитина?
Страшенний розпач знову охопив служницю, вона спробувала було звільнити руки, щоб сховати в них обличчя. Але Жанна, силоміць поцілувавши її, стала втішати її:
— Це нещастя, моя дорога, та що вдієш. Ти не встояла, але таке трапляється з багатьма. Коли батько дитини одружиться з тобою, про все зовсім забудуть, і ми зможемо його взяти в найми, щоб він був разом з тобою.
Розалія стогнала, неначе її мордували, і час від часу поривалась визволитися та втекти.
Жанна говорила далі:
— Я добре розумію, що тобі соромно, але ти сама
бачиш, що я не серджусь на тебе й розмовляю ласкаво. Коли ж я питаю в тебе ім’я цього чоловіка, то для твого ж добра: з того, як ти журишся, я бачу, що він покинув тебе, і хочу стати на перешкоді цьому. Жюльєн знайде його, і ми примусимо одружитися з тобою: і коли ви житимете вдвох коло нас, ми подбаємо, щоб ти з ним була щаслива.
Але Розалія різким рухом вирвала від Жанни свої руки і стрімголов утекла, як божевільна.
Увечері, під час обіду, Жанна сказала Жюльєнові:
— Я хотіла примусити Розалію назвати ім’я її спокусника, але нічого не добилася. Спробуй тепер ти розпитати, щоб ми могли одружити з нею того негідника.
Жюльєн раптом розсердився:
— А! Знаєш, я не хочу навіть чути про таке. Тобі забаглося залишити дівчину, ну, то й залишай, але не докучай мені із цим.
Здавалося, що після пологів Розалії він став ще більш дратівливим. Засвоїв звичку розмовляти з дружиною не інакше, як гримаючи на неї, начебто завпеди був чимось розлючений, тим часом як вона, навпаки, знижувала голос, говорила ласкаво, корилася, щоб уникнути суперечок: ночами тепер часто плакала в своєму лінску.
Незважаючи на свою постійну дратівливість, чоловік її згадав про любовні втіхи, забуті ним ще із часу повернення з подорожі, і рідко коли минало три ночі, щоб він не навідав спальні дружини.
Незабаром Розалія зовсім уже видужала і зробилася менш журливою, хоч, як і раніше, здавалася чимось переляканою, наче її переслідував якийсь невідомий страх.
І ще двічі втікала вона від Жанни, коли та знову спробувала її розпитувати.
Раптом і Жюльєн став привітнішим: і молода жінка знов віддалася своїм неясним сподіванням і навіть знов повеселішала, хоч і почувала часом незвичне нездужання, про яке вона нікому не говорила.
Відлиги все ще не було, майже п’ять тижнів над суцільним, твердим і блискучим сніговим покривалом простяглеся ясне небо, вдень — наче блакитний кришталь, вночі — все усіяне зорями, які здавалися теж крижаними, до того холодно було в цьому широкому просторі.
Самотні ферми у квадратних дворах, за завісою з обсипаного інеем гілля, здавалося, спали в білих сорочках. Ні люди, ні тварини не виходили звідти: тільки комини хаток,
з яких здіймалися в морозяне повітря тонкі цівки диму, свідчили про сховане там життя.
Рівнина, огорожі, берести коло парканів — все здавалося мертвим, прибитим холодом. Інколи чути було, як тріщали дерева, неначе під корою ламалися їхні тіла; часом відривалася й падала на землю величезна гілляка, в якій лютий холод заморозив соки і порвав волокна.
Жанна неспокійно чекала приходу тепла: їй здавалося, що у всіх її невиразних стражданнях винна ця сувора пора року.
То вона нічого не могла їсти, охоплена огидою до всякої їжі, то починалося шалене серцебиття, то найлегші навіть страви викликали в ній розлад травлення, її завжди напружені нерви тремтіли в якомусь повсякчасному нестерпному збудженні.
Якось увечері, коли термометр опустився ще нижче, Жюльєн, виходячи з-за столу і тремтячи від холоду (бо в їдальні ніколи не топили як слід, такий він був ощадливий), потер руки і пробурмотів:
— Гарно буде спати вдвох цієї ночі, чи не так, моє серденько?