1.
Кожну відпустку я намагаюся кудись утекти. Від своєї роботи, знайомих, від міста; добре, що хоч родини я не маю: кілька жіночих наступів супроти мене щасливо відбив, а потім у мені з'явилося таке, що від моєї персони жінок почало відвертати, — принаймні виразно те на собі відчуваю. Приміром, їду в трамваї чи тролейбусі, біля мене порожнє місце, і на це місце ніколи не сяде жодна дівчина молочно-воскової стиглості чи взагалі жінка активного сексуального тонусу, а хіба бабуся чи якийсь гевал. Це мене не вражає, а більше тішить, бо над усе в цьому житті мені дорога індивідуальна свобода — здається, єдина справжня вартість: окрім того, не хочу залишати у цьому світі нащадків. Ригористично настроєна персона скаже, що я егоїст. Можливо, але, на моє переконання, така позиція більш альтруїстична, ніж егоїстична, і то з простих резонів: чи є смисл пускати у світ нащадків, коли той світ неприпинно котиться в прірву, і хто зна, чи того воза люди здолають зупинити; по-друге, коли не оженюся, то ніколи не зроблю свою супряжницю нещасною, а щастя не зможу дати; одне, що жінка ніколи не буває задоволена, а відтак щаслива, а друге, на моє переконання, його, щастя того, взагалі не існує — це одна із надто елементарних людських облуд, а я не такий дурний, щоб цього не розуміти. Отже, в своєму житті користуюся принципом якогось філософа, не можу точно сказати якого, бо цю фразу почув принагідно: "Коли не можу у цьому світі вчинити чогось доброго, то принаймні не чинитиму в ньому зла." Ця думка свого часу впала в мене, як дріжджі в солод, і все перешумувала, запінила, все в мені від неї заграло, запухирилося, хоч я чудово знаю: легко будь-яку істину проголосити, а важко втілити. Спробуй не чинити зла, коли воно всеосяжне, а добро — ілюзорне. Ні, розібратись у цьому всьому моєму пересічному розумові не під силу, отож, спростив собі завдання: не сіяти в цьому світі зла — це значить забезпечити собі індивідуальну свободу; ні з ким близько не сходитися, ні від кого не бути залежним і нікого не робити залежним від себе. Іншого шляху, ліпшого, я не знайшов і не зміг придумати. До речі, хто читає твори Валерія Шевчука, мого знайомого, може мене впізнати в другій частині його повісті-диптиха "Двоє на березі", — там він трохи безпардонно описав таки мене. Чому безпардонно? А тому, що я йому права описувати чи, правильніше, обписувати себе не давав. Але йому скандалу за те обписування не зробив, і то знову-таки з простої причини: нікого в цьому світі не намагаюся осуджувати, бо це суперечить моєму закону індивідуальної свободи: хай людина чинить, що їй хочеться, аби не зло, однак я збрехав би, коли б заявив, що читати те обписування було мені приємно. Але там досить точно з'явлено мій житейський антураж, отож і у цій оповіді я можу його не подавати, а хто захоче його пізнати, може прочитати ту частину повісті-диптиха, там вона цілком правдива. Це така преамбула до моєї історії, яку дозволяю Валерію Шевчуку записати, і її необхідно подати, бо інакше вона не буде до кінця зрозуміла.
2.
Отож, я взяв наплічник, куди було впаковано на-метик на одну персону і всі потрібні причандалля: сокирку, ножа, алюмінієву тарілку, ложку, сіль, мастило від комарів та кусючих мух, картоплю та спеції до юшки, сухарі, насушені перед цим, кварту, чай, цукор, а ще спінінга, вудочку й сачка, щоб ловити малька (ці три останні речі я мав нести окремо в руці). В наплічника ж було всунуто ще й спального мішка, тож, зігнувшись під цим тягарем, я сів у автобус і подався на Дніпрові луги за Кончею-Заспою — там у мене було кілька освоєних місць біля озер, — і відчув умиротвореність, яку завжди відчуваю перед солодким актом поринання у святу, як називаю, самоту.
І ось, мій наметик стоїть на місці, і я бреду в травах, як колись брів через поля герой оповідання Михайла Коцюбинського "Інтермеццо"; навколо безлюддя, похитуються від леготу тирсини, трави, цвітуть лугові квіти, повітря свіже й запахуще, а над головою — небо й сонце, яке щедро обсипає це майже безлюдне місце, — і в мені народжується несмілива, тиха радість, і я відчуваю, що це сонце й небо вливаються не тільки в трави, але і в душу мені, й наповнюють мене, й роблять багатим та спокійним. З людей тут тільки рибалки в своїй уніформі (щось напіввійськове), але кожен прив'язаний до берега своєю вудочкою, а очі кожного приклеєно до поплавка — і не мають вони іншого діла, як стежити за тим поплавком, часом же підсікти вудлищем — тоді спалахує над плесом срібний полиск рибини. А ще літають над плесом чайки, прегарні в своєму льоті, а ще над головою дзвенять жайворони, і той дзвін наливається в мене живим сріблом. Часом пролетить сірий журавель, який літує тут щороку (чи знає він, що його записано в якусь там Червону книгу і що плем'я його вигибає?), зате ця небезпека не страшна воронню, його тут багато, а коли збивається у зграї, то може застелити півнеба. Буває, над головою зависне в синьому небі брат журавля за пристосуванням до життя — коршак, або ж сяде він на суху верхівку дерева і понуро сидить, виставивши гачкастого дзьоба. Посохлі дерева творять фантастично-вигадливі, цілком абстракціоністські скульптури, з яких люблю милуватися, бо вони вражають несподіваністю своїх форм та ліній, а загалом мені вельми любо відчувати, що тут нікому нема до мене діла, та й я не маю діла ні до кого.
Але час подбати про обід, тож я також стаю одним із тих рибалок, прив'язаних до свого вудлища із приклеєними до поплавка очима, а коли поплавець стрімко йде під воду, мені радісно тахкає серце, я підсікаю — і ось рибина вже тремтить у моїй жмені, повна нервового страху, але я безжальний, як і всі рибалки, зриваю свою жертву з гачка й кидаю до казанка. Але ловлю риби якраз стільки, скільки треба, щоб зварити юшку на обід і на вечерю, і ніколи більше, тож риби мені ловиться стільки, скільки собі загадую. Тут діє якийсь загадковий закон, і я йому підкоряюся, бо коли б ловив далі, то риби все одно більше не зловилося б.
Вода в озері чиста, аж видно піщане дно й гульливого малька, ще дурного й необережного; я випускаю мальків, які в мене залишилися в коробці, на волю, і вони щасливо розмотуються геть, а сам починаю стягати до наметика сушняк, рубаю його, запалюю вогнище, ставлю казанка, чищу рибу з картоплею, і мій казанок починає варити мені юшку, мирно побулькуючи й винурюючи вряди-годи зі свого нутра чи порізану тонкими пластівцями картоплю, чи зблякле подовгасте тіло рибини. Я ж тим часом сідаю на намитій смужці піску, спираюся спиною об виступ берега й приплющуюсь. І віддаюся сонцеві, яке починає гладити й ніжити мені тіло і обціловує його; жодна жінка так не потрапить, і мені здається, що я сам стаю прозорий і блакитний, і що це небо — і є моя голова, в якій пропливають птахи чи інколи срібно пронесуться із киготом чайки. І я здатний під ту хвилю думати тільки про те, що потрібно в даний момент, і цього небагато: очевидно, люди мусили б жити саме отак, як оце я, в природі і з природою, брати від неї те, що потрібно тоді чи тоді, і не більше, пити сонце й піддаватися йому, наповнюватися запахом зела, води і квітів. Звісно, це дурні думки, але які вони втішні!