— А потім?
— Решту мені розповів товариш, її сусіда. Пригадуєш, я тобі про нього говорила? Він живе через вулицю від мадам Стейнец.
— Так-так. Благаю, продовжуй.
— Того вечора чоловік зайшов з нею у дім. Вона наказала служниці йти додому і повернутись лише наступного дня. Туркеня цієї вимоги дотрималась.
— Ну?
— Вона прийшла наступного дня.
— І?
— Жінка з букетом була мертвою.
— Прошу?
— Жінка померла. Природною смертю. Через зупинку серця.
— А не могло бути так, що це він…
— Ні. Жодних сумнівів. Зупинку серця діагностували й підтвердили лікарі. З нього знято підозру. Тим паче, що він…
— Ну?
— Він зник.
— Що?
— Ф'ють! Щез! Ніби він у дім не заходив і з нього не виходив. Туркеня каже, вона його не бачила.
— Але ж ти щойно…
— Так. Мій товариш стверджує, що він до неї зайшов, але служниця повністю це заперечує. У будь-якому разі, поліцію це не цікавить, бо в її смерті немає нічого підозрілого. Тепер мій товариш про це мовчить, бо що більше він наполягає, то більше сусіди вважають його кретином.
Ми всілись у шкіряні фотелі і взялися за коктейлі. І почали міркувати.
— Він не залишив жодних слідів? Про нього зовсім нічого невідомо?
— Абсолютно.
— З якого міста прибув той потяг?
— Цього мені не змогли сказати.
Ми замовили бармену ще по коктейлю, немовби алкоголь міг приручити таємницю.
— А де туркеня?
— Поїхала. Повернулася додому.
— Хто успадкував віллу?
— Муніципалітет.
Жодний путній мотив не міг пояснити цю історію. Довелося брати по третьому коктейлю. Бармен почав стурбовано на нас поглядати.
Ми мовчали.
Ми з Уллою не могли збагнути чогось більшого, але нам було приємно про це міркувати. Життя зазвичай нищить історії: трапляються ранки, коли з'являється відчуття, що щось має трапитися, щось велике, чисте й виняткове, аж тут дзвонить телефон, усе — кінець. Життя нас перекручує, розпорошує, роздроблює на атоми, відмовляє нам у чистоті рис. Жінці з букетом була притаманна одна особливість: життя набуло форми, її доля відзначалася чистотою літератури, економністю мистецького твору.
О другій годині ночі ми підвелися, щоб іти спати, але я ще довго не міг заснути, бо до самого світанку розмірковував, кого все-таки жінка з букетом могла чекати на третій платформі на цюріхському вокзалі.
Напевно, до свого останнього дня я так і запитуватиму себе, хто, власне, зійшов тоді з поїзда: смерть чи кохання.