З 7 — 355
65
Чоловікові кортіло перекинутися з нею словом, але поки що він вирішив закурити і чиркнув сірником. Сірник спалахнув, а от цигарка не запалювалася. Чоловік пихкав щосили, аж щоки западали між зубами, поки нарешті відчув запах диму. Той нікудишній дим, масний і пекучий, так зіпсував йому настрій, що пропало бажання говорити.
Жінка склала брудний посуд у сінях і, обсипавши його піском, неохоче промовила:
— Пробачте, але зараз я мушу скидати пісок з горища...
— Скидати?.. Ну що ж...— Чоловікові було однаково, погниють балки й проламається дах чи ні.— Якщо я вам заважатиму, то я піду...
— Пробачте, але...
Чого вона прикидається? Чого не виказує, що в неї на душі, хоча сама почувається так, ніби розкусила гнилу цибулину?.. Жінка тим часом із звичною спритністю обв'язала рот і ніс складеним удвічі рушником, а тоді, прихопивши під пахву віника й дощечку, видряпалася на перегородку стінної шафи, в якій залишилась тільки одна стулка.
— Щиро кажучи, я вважаю, що було б значно краще, якби цей будинок завалився!
Чоловік сам злякався свого раптового пронизливого крику. Приголомшена жінка обернулася. Ні, здається, вона ще не перетворилася в комаху.
— Не думайте, що це я на вас розгнівався... Просто мене бере огида від тієї підступності, з якою невинну людину заковують у кайдани. Ви мене розумієте?.. Зрештою, байдуже... Хочете, я розкажу вам одну цікаву історію? Колись у пансіоні я тримав дворнягу з кудлатою шерстю, що і влітку не рідшала... Самий вигляд собаки так мене гнітив, що нарешті я зважився його обстригти... Та як тільки я скінчив свою роботу і збирався викинути шерсть, він, наче Щось згадавши, раптом заскавулів, схопив клубок у зуби — і мерщій у буду. Напевно, вона здалася йому частиною тіла, з якою жаль було розлучатися.— Чоловік крадькома зиркнув на жінку, що стояла нерухомо в неприродній позі на пере-
городці шафи.— Ну гаразд... У думках кожної людини є своя логіка, якої іншому не збагнути... Тож робіть, що вам заманеться — згрібайте й переносьте пісок з одного місця на інше. А я не можу більше терпіти! З мене досить! Я вас зараз покину... Ви ще мене не знаєте!.. Як захочу, легко втечу... До речі, й сигарети скінчилися...
— Ну, сигарети...— відповіла жінка з недоречним поспіхом.— їх привезуть пізніше, разом з водою...
— Ви про сигарети?.. — пирхнув мимоволі чоловік.— Та хіба мова про них?.. Я розповідав про обстрижену шерсть... Розумієте?.. Я хотів сказати, що нерозумно заради жмутка шерсті город городити.
Жінка мовчала... Не схоже було, що збирається відповідати або виправдовуватися. Натомість вона трохи почекала і, коли чоловік виговорився, взялася до розпочатої роботи так, ніби нічого й не сталося. Відсунула ляду в стелі над шафою й, опираючись ліктями на край отвору та незграбно теліпаючи ногами, видряпалася на горище. То тут, то там почали сипатися тонкі цівочки піску. Здавалося, начебто на горищі повзає якась дивна комаха... Пісок і гниле дерево... О, досить уже тих див!
Потім несподівано з одного кутка стелі пісок вирвався багатьма струмочками. Дивне почуття викликав контраст між надзвичайною тишею в хаті й навальністю піщаних струменів. Незабаром під кожною щілиною і діркою в стелі на підлозі утворилося щось схоже на горельєф. Запах піску щипав ніздрі. Проникав в очі. Чоловік кинувся надвір.
І в ту ж мить йому здалося, ніби, починаючи з п'ят, він розтоплюється в охопленому вогнем краєвиді. Лише десь усередині відчувалася крижина, що ніяк не танула. І сором. Жінка, схожа на тварину... З малесеньким серцем, яке не має уявлення ні про вчорашній, ні про завтрашній день... Неймовірний світ, у якому людину можна стерти так само, як слід крейди на шкільній дошці... Йому ніколи й не снилося, що десь у наш час буває така дикість. А проте... Якщо
З*
67
зважити, що, оправившись від удару, він нарешті повертав собі душевну рівновагу, то соромитися не було чого.
Та не слід ловити гав. Чоловік вирішив, як буде змога, закінчити все до вечора. Примруживши очі, він зміряв очима піщану стіну, що хвилювалася під нагрітим повітрям, немов розтоплене скло. З кожним його поглядом вона начебто вищала. Але ж йому не треба всупереч природі робити пологий схил крутим, навпаки, він хоче зробити крутий — пологим. Тож нема чого вагатися.
Найкраще було б осувати пісок згори. Та оскільки зробити це неможливо, нічого не залишається, як починати знизу. Спершу він глибоко підкопає схил і чекатиме, коли пісок осипеться, а тоді знову копатиме й обвалюватиме... Якщо так повторить багато разів, то підніматиметься разом з піском під ногами, аж поки опиниться на самому верху. Звісно, була загроза, що під час роботи піщаний потік знесе його вниз. Але ж пісок — це все-таки не вода, його не треба боятися. Адже чоловікові ще не доводилося чути, щоб хтось потонув у піску.
Лопата й бідони стояли під хатою. Стерте вістря лопати блищало, як порцеляновий черепок.
Певний час чоловік завзято копав. Пісок піддавався лопаті й була надія, що робота посуватиметься успішно. Тільки шурхіт лопати, що вгризалася в пісок, і його власне хекання відмірювали час. Та невдовзі втомлені руки ніби почали нарікати на втому. Здавалося, він уже перелопатив чимало, а наслідків не було видно. Пісок спадав потроху і то лише над викопаною заглибиною. Виходило, що прості, як закони геометрії, передбачення, що їх він виносив у голові, де в чому розминалися з дійсністю.
Чоловік вирішив, що тривожитись ще рано, а треба трохи перепочити й перевірити свої розрахунки на практиці. На щастя, матеріалу було скільки завгодно. В тіні, під хатою, він викопав ямку завглибшки з півметра. Та от дивина — нахил її виявився не таким, як він сподівався. Все ті ж сорок п'ять градусів... Майже як у ступки, що розширюється доверху. Чоловік поглибив дно — пісок осунувся, але нахил не змінився. Мабуть, унаслідок рівноваги між силою тяжіння і тертям піщинок стіни всіх піщаних ям нахилені однаково. А коли так, то невже і яма, якій він кинув виклик, має таку ж крутизну?
Ні, цього не може бути... Навіть якщо це обман зору, то все одно тут щось не так. Адже кожен схил знизу видається пологішим, ніж є насправді.