1
Цілу ніч надав сніг; я це не так бачив, як відчував; зрештою, спи мені привиджувалися, пов'язані із снігопадами: ніби опинився сам у горах і бобравсь у снігових заметах, маючи за мету дістатися до самотньої хати, де мене начебто чекала жінка, чи коханка, чи просто знайома. Власне, весь час бачив перед собою її обличчя: було воно й чуже, і знайоме водночас, тобто з цією жінкою колись зустрічався, добре її знав. Але ми розійшлися. І тепер, уві сні, даремно силкувався згадати, коли її знав і наскільки близько. Оскільки ж пам'ять щодо неї аж настільки ослабла, що не міг того пригадати, резонно визначив (і уві сні часом уміємо логічно міркувати, хоч загалом то площина абсурдна, а відтак алогічна), що зустріч наша була короткотривала й швидкоплинна, причому, нічогісінько не значила для мене, адже людина (чоловік чи жінка) власні романтичні пригоди чудово й до кінця своїх днів пам'ятає. Отже, тут було щось інше: враження, котре мало продовження в часі, але яке глибоко загніздилось у нетрях підсвідомого, — обличчя те мене й досі хвилювало. Оце до володарки його й пробивався крізь сніги, несучи за плечима повного наплечника із харчами, бо нібито мав намір зачинитися із тією жінкою від світу й провести з нею гарячий і щасливий тиждень-два. При цьому моя законна жінка, з якою живу вже двадцять і два роки, дуже турботливо накладала бляшанками й склянками того наплечника, наказала змінити білизну, бо що про неї подумає коханка, коли з'явлюся у несвіжій, дала запас шкарпеток, дві сорочки, ще й уклала мої капці, аби мав усе необхідне під рукою (в цьому вже й був абсурд, тобто кричуща нелогічність, яка властива снам); і я рушив, утяжений тим добром, у світ білих вихорів, а дружина стояла на балконі й прощально помахувала рукою, очевидячки, вельми про мене турбуючись, аби не заблукав у віхолі , а дістався-таки мети, хоча мета була — інша жінка.
Ось у який спосіб, скажімо досить дурний, я відчував, що надворі йшов сніг, і той сніг справді йшов: лапатий, спокійний, уперше цієї осені покриваючи землю й опале, ще не з'їджене негодою листя; частина жовтяків залишилася на деревах. Отже, ставав на грані між осінню та зимою, і саме тією гранню й стала стежка, якою я простував у своєму сні-мандрівці, важко спираючись на сукувату палицю й намагаючись якось ту стежку не так угадати, як не загубити. Інколи мені здавалося, що ці мої уявлення — зовсім не сон, а своєрідна система відчувань, покладених на абсурдній, але певним чином зв'язаній із реальним основі, тобто це був ніби маревний транс, — отак я наближався до хати в горах і до жінки, обличчя якої плавало перед очима, ніби одірване від тіла, а перед цим було намальоване на плащаниці, але сковзнуло із тієї плащаниці — плащаницею й стали оці білі, порожні простори, що втягували мене й вели бозна-куди, визначаючи напрям, адже досі в тих горах ні разу не бував, та й ніколи, як був упевнений у глибині душі, не переступав порога тієї хати, до якої й скерувався.
Усе це, може б, і не мало значення, бо мало що нам верзеться (у сні, чи маренні, чи у мріях, чи у трансах), та й скільки таких маревних історій потонуло навіки у прірві пам'яті чи, власне, забуття, але цього разу відбулося щось значиміше, а отже, трохи й інакше, і я збагнув те вранці, коли, випивши ранкової кави, звичайно вийшов на балкон покурити, адже дружина рішуче забороняла палити в кімнатах, натурально не терплячи тютюнового диму, що сталося із простої причини: коли при нагоді просвітила на рентгені свої легені, лікар їй сказав, що, мовляв, їй треба кинути палити, а коли вона категорично заперечила, таж бо й справді не налить, лікар спокійно мовив: "Значить, курить ваш чоловік!" — дружина докладно мені те оповіла із нотками жаху в голосі, хоча я ніяк не міг собі взяти в тямку, як могла вона задиміти собі легені від мною витвореного диму, коли я й тоді ири ній у кімнатах не палив, а тільки на балконі. "Але, коли мене нема вдома, куриш!" — категорично сказала дружина з усією жіночою переконаністю, мабуть хотіла, щоб я мав через свої нездорові звички муки сумління...
Так от, вийшов після ранкової кави на балкона покурити; сніг уже йшов, але мене вразила яскрава білизна — все стало біле, чисте, повітря синювате й морозяне, — і тут раптом побачив, що дорогою, ще без стежки і ще не виїждженою, іде в блакитній куртці особа жіночої статі, і ця постать у блакитному на сніговому тлі якось дивно мене вразила, бо ніхто інший цією дорогою не йшов, не було навіть постійних ранкових прогулювачів псів, а тільки ця самотня постать у блакитному. І в моїй тверезій і прозаїчній, принаймні не романтичній, як я вважав, душі прокинулася раптом якась чуттєва струна й заграла тихо, а це трапляється в мене тільки тоді, коли бачу щось винятково красиве. Отож стояв, випускаючи хвилі синього диму, й милувався з тієї блакитної поміж снігу постаті, яка рухалася дуже повільно. Зрештою, хай би вона собі пішла, зникнувши в часі й просторі, як чудове кроткотривале видіння, і від того, може 6, у мене, як від сьогоднішнього марення, не залишилося б нічого, навіть диму, як від цієї сигарети, коли ж та жінка раптом зупинилася і повернулась у мій бік. І хоча й вона, і я були розділені немалою відстанню, наші погляди раптом зустрілися, і я увіч відчув, що в мене потік якийсь теплий струмінь чи й полумень, котрий освітив мене, а тоді і запалив. І ми стояли так у блакитно-білому просторі, настояному на легкому морозі, з'єднані отією гарячою ниткою наших поглядів, і я цілком по-безглуздому подумав, що це та ж таки жінка, до якої вирушив був уночі із наилечником і яка чекала на мене в порожній хаті серед гір. І хоча не міг розгледіти її обличчя з такої відстані, безпомильно впізнав у ньому те, котре пливло переді мною, відділене від тіла, всю ніч. От і зараз те обличчя також ніби відділилося від блакитного тіла, й наблизилося до мене, й провисло, хитаючись і розпливаючись, покрите серпанком, і це була дивовижна галюцинація. Так тривало кілька секунд; зрештою, жінка відвела від мене погляда, повернулася й так само неквапливо рушила в глибину засипаного снігом простору; і я знову вразився із того, що й двір наш, і дорога, по якій ішла, і шосівка збоку, якою завжди носилися машини, в цю хвилину виявилися цілковито порожні, так, ніби в цьому світі залишилися живими тільки дві істоти: ця жінка і я. І мені по-нерозумному стало жаль, що вона віддаляється, а не йде мені назустріч, бо, коли зникне, подумав невідь-чому я, щось із мого життя вийде чудове і сентиментальне, як спомин, як наші приспані бажання, котрі тому й приспані, що їм не судилось у цьому світі збутися.