Женя і Синько

Сторінка 44 з 62

Близнець Віктор

— Скажіть, Євгенціє, — спитав професор, просовуючи голову у білу полотняну сорочку, — ваша родина любить мандрувати? А де ви побували взимку й весною, куди ходите в неділю, що робите вечорами?

Женя сиділа в кріслі, і її круглі м’якенькі вуха стирчали над дерев’яною спинкою, мов крила метелика. Вона здивовано повела тими крильцями й нетвердо промовила:

— Та якось так виходить… Всю зиму й весну дома. То уроки, то прибирання, то погода…

— От, от, Євгенціє! Звідси, щоб ви знали, безсоння, порошки та інші принади! І в цьому, я переконаний, ваша, ваша, Євгенціє, вина! Дорослі взагалі схильні до інерції, до спокою, до кімнатної замкненості. А ви? Ви, дорогенька, повинні бути в сім’ї тим вогником, тією електричною іскрою, що всіх запалює й кличе: в дорогу, в рух, на свіжий вітерець! Прогуляночки, фізичні навантаження і вам, Євгеніє, не завадять, бо й ваша шкільна братія теж, знаєте, цілими днями сохне за столом.

"Прогуляночки! Легко сказати!" — відкопилила губи дівчина й забурмотіла з нотками образи:

— Еге ж… А мама каже: дайте хвилиночку посидіти…

— Ви що? — аж підскочив професор. — Після сидіння знову посидіти?! Ні в якому разі! Категорично вам раджу — не дозволяйте! Не дозволяйте, Женю, якщо ви хоч крихту любите матір! Намалюйте на кріслі череп з кістками! Це для неї смертельно! Допоможіть, зробіть що треба на кухні — і в парк, на стадіон, негайно! Найважче — пересилити себе, перебороти млявість, але потім!.. Коли пробіжиш кругів десять, коли поганяєш у теніс — ах, як пашить усе тіло, як пульсує кров у кожній жилці, яке це божественне відчуття!

Професор примружився і солодко втупився поглядом у стелю. Потім різко вихопив з шухляди пачку паперів і потряс ними перед Жениним носом:

— Зараз я працюю над цікавою проблемою. Умовно називаю цю проблему антеїзмом. Ви, певно, чули міф про Антея? Чудесно! Це міф глибокого змісту. Вдумайтесь: велетень, силач, істота неймовірної сили. Але при якій умові він сильний? Тільки тоді, коли двома ногами стоїть на землі…

Гай-Бичковський широко розставив босі ноги й уперся в підлогу, зображуючи монументальну постать Антея, міцно зв’язаного з земною твердю.

— А тепер придивимось до життя цивілізованих істот. Ми поступово відриваємося від землі. І відривають нас трамваї, поверхи, кабінети, матраци, синтетичні підошви. Недаром частина людей, особливо у багатомільйонних містах, швидко зношується, чахне, віддає себе на поталу хворобам.

Після паузи професор заговорив іншим тоном — якось просто й довірливо:

— От скажи, сусідочко, ти бачила в лісі місце, де спить козуля, заєць або дикий кабан?

— Бачила, — кивнула Женя, силкуючись простежити за думкою професора, а думка його розмотувалась, як клубок ниток у Крітському лабіринті.

— В такому разі ти пам’ятаєш: ні заєць, ні козуля, ні кабан не кладуть під себе капроновий матрац чи взагалі підстилку. Навпаки. Вони прогрібають листя до землі й лягають на живу землю. Гадаєш, тварини настільки дурні, що не розуміють небезпеки застудитись? О, ні! Саме в цьому їхня мудрість! Природа підказала їм: треба частіше пригортатися до землі. Бо жива істота — це складний механізм, у якому діють біоструми, теплова енергія, магнетизм. Жива істота — продукт землі, і найтоншими нитками — теплом, струмами, магнетизмом вона зв’язана з землею, вона бере в землі енергію і повинна віддавати їй. Тобто, Женю, відбувається, повинен відбуватися постійний живий обмін у системі людина — земля, урівноваження сил і зарядів. Недаром колись мати ганяла дітей: ходіть босі, ходіть по росі, ходіть по землі — це здорово, це цілюще…

— А тепер, гляньмо знову на деяких людей, зніжених технікою і цивілізацією. Де вони торкаються землі, де відчувають під собою живу її плоть? У ліфтах, на колесах авто? І як Антей, коли він відривався од праматері, вони поступово слабнуть фізично, втрачають силу й бадьорість…

— Так що, — перебила Женя, — люди в майбутньому стануть ліліпутами?

— О ні, дорога Євгенціє! — рішуче заперечив професор. — Якраз навпаки! Техніка — не ворог людини, техніка — друг, бо вона бере на свої залізні плечі найважчу і найчорнішу роботу і дає нам безліч вільних годин. Тільки питання: як використати звільнений час? Замкнутись у кімнаті і, згорбившись, цілий день пронидіти перед екраном телевізора? Чи махнути, скажімо, на Дніпро, на ясні зорі та чисті води, як висловлювались наші далекі предки?.. От ви, Женю. Ви дитя міста. Ви народились у бетонних стінах. А є у вас, знаєте, якесь внутрішнє відчуття свого нерозривного зв’язку з природою. Ви любите басейн (а вода, як і земля, це колиска живої матерії), любите ліс, любите і приносите мені, всяких чортиків (професор хитро всміхнувся, а Женя почервоніла). Вірю, Євгенціє, що цей поклик душі не ослабне у вас, а зміцніє, розів’ється, і я ще не раз побачу вас із рюкзаком десь у пущі, у тайзі, біля озера, а поруч вашу маму й тата, і ви мені скажете: ніяких таблеток, одна благодать на душі…

Професор просяяв щедрою усмішкою (від чого заблискотів його круглий червонястий ніс, як пипоть на кришці мідного чайника) і підсумував розмову:

— Отож, Євгенціє, не сидячі професії, не техніка (хоч і вони частково), а самі люди, їхня інертність, лінь, звичка до кімнатного затворництва і призводять нас до апатії, до порошечків. Головне зрозуміти: рух! Рух і рух — ось що треба людині в нових, сучасних умовах. І зрозумівши це, рішуче пересилити, струсити себе й почати життя веселої, здорової, словом — невсидющої людини. Це, Женю, в наших з вами руках.

Професор уже вдягнувся, глянув на крокомір:

— Ага! Чудово! Два з половиною кілометри! — і не без гордощів показав Жені прилад, що скидався на годинник — Поки ми з вами філософствували, я наганяв два з половиною кілометри. Так би мовити, приємне з корисним. І ще одне, Євгенціє. Я покажу вам дещо цікаве.

Професор вивів її в коридорчик і витяг з-під взуттєвої тумби міцні тупоносі черевики на шкіряній підошві. Покрутив їх у Жені перед очима й спитав, як питають про щось неймовірно значуще:

— Правда, геніально придумано?

Дівчина водила носом за черевиками, уловлювала запах вакси й сухої шкіри, але чогось геніального не помічала.