Дід Андрон сидів приголомшений, білий як стіна. Він сам передчував, коли сказали, що хтось із 5-А знищив туї, — передчував, що тут не обійшлося, мабуть, без Бена. Але не чекав, не сподівався дід, що коханий онук так осоромить його перед класом.
— Господи! — бурмотів про себе Андрон. — Нема вже сил у мене упоратись з ним. Я його виняньчив, вигодував, тепер хай батьки виховують. Хай вони беруть його в руки, наставляють на розум. Нема вже в мене терпцю!
Коли пролунав дзвінок, дід попрощався з директором. Подав йому довгу клешнювату руку й гаряче запевнив, що негайно вдарить телеграми, одну в Європу, другу в Азію, скличе додому зятя й дочку, які застряли десь за границею, нехай вони їдуть і займаються своїм сином.
Бо куди це годиться — одна дитина, і та росте сиротою при живих батьках!
Андрон Касянович важко потупав коридором, несучи додому невтішні думи, а директор спустився на перший поверх в учительську і там з’ясував, що не прийшов учитель праці, збори у нього на заводі. Отже, у 5-А через один урок буде "вікно" — вільна година. Петро Максимович постояв перед розкладом, помугикав (а з голови не виходила Бенова історія) і сказав собі: "Піду. Ще раз потрушу їх. Ці хлопчики легко від мене не відкараскаються".
5-А здивовано притих, коли через урок знову з’явився до них Петро Максимович. Видно було, що він охолонув, пом’якшав і зараз мав не такий похмурий вигляд.
— Хоч ви й стомилися, хоч і набрид я вам сьогодні, — сказав директор, збираючи коло очей добродушні зморщечки, — але я все-таки нагрянув до вас ще раз. Не можу заспокоїтись. Є деякі речі, які я хочу з’ясувати — для себе і для вас.
Петро Максимович глянув на Бена і строго:
— Андрію, іди сюди! І швидше, не мнись!
Проте Бен довго й шумно вставав, довго всовував руки в кишені й так, недбало згорбившись, похилитався до дошки. Став перед класом і напустив на очі русяві нестрижені патли. Тільки раз бликнув на Женю з німою погрозою: стережись!
— От що я, старий, хотів би второпати. Ні разу в житті не доводилось мені ламати дерев. Не те, що я ангел, а просто само виходило так, що жодне дерево не ставало мені поперек дороги. І я хотів би зрозуміти: як ти ламав туї? Як? Виривав із корінням? Чи брав за стовбур і гнув? Покажи! Я бачив, як ти виривав ручку із класних дверей. Ти упирався ногами в стіну й смикав. Це в тебе виходило геніально. А тут? Мабуть, треба ж розізлити себе, роздратувати, щоб ухопити гарне зелене деревце й викрутити його. Покажи старому, як ти вправлявся.
Бен скривився, наче йому попав на зуб лимонний сік.
— Говори! Май крихту мужності відповідати за свої вчинки.
— Та!.. — буркнув Бен. — Просто. Брали дерево і так… викручували.
— За стовбур?
— За стовбур.
— І Панченко був?
— Був.
— То його козирок?
— Його.
— А ще хто з вами?
— Зінчук.
— Ага. Це той Зінчук, що тут привселюдно заявляв: три дні я лежав з грипом, можете у матері спитати? Той Зінчук?
Бен тільки важко зітхнув і нижче опустив голову.
— Хороша компанія! — похитав головою Петро Максимович. — І яка однодушність! Всі троє викручувались, думали — обдурять своїх товаришів і мене, їхнього вчителя. Кого ви обдурите, хлопчики?.. Я тільки в клас ступив, глянув на ваші обличчя і вже побачив, у кого ніс у пушку. Так що ви себе дурили, голубчики. І добре, що Бен, хоч із запізненням, а щиросердо признався. Сідай, Андрію. Я з більшим задоволенням погомоню зараз із Колею Максюшком. — Директор тепло всміхнувся, у нього аж посвітліло покопане ямками сірувате обличчя, й лагідно промовив: — Встань, Колю. Можеш відповідати з місця.
Зніяковілий Максюшко підвівся, не розуміючи, навіщо його викликають. Він взагалі червонів і губився перед класом, бо навчався в 301-й школі недавно, з весни цього року, а друге, — мав таку звичку: хто б і про що його не питав — м’явся і невиразно мугикав. Мабуть, у глибині душі він страждав від того, що такий удався (йому здавалося — некрасивий): рудий, найдовший у класі, а ніс — ота розплескана кирпа, над якою люблять сміятися дівчатка. Одне слово, тримався він за спинами інших і не любив, щоб його викликали. А якщо це й траплялось, як зараз, то незграбно ставав коло дошки й кам’янів, і слова з нього треба було витягувати силою.
— Розкажи нам, Максюшко, — звернувся до Миколи директор, — як ви з батьком розводили сад на Березняках.
Хлопець переступив з ноги на ногу, знизав плечима: а про що, мовляв, тут розказувати?
— Ви знаєте, Максюшко не з балакучих людей. Я за нього буду говорити. — Директор добродушно покахикав й розгладив долонею усмішку. — Так от. Батько у Максюшка відомий нейрохірург, перевели його весною на роботу в обласну лікарню, на Лук’янівку, і тут дали квартиру. А до того вони жили на Березняках, це — ви знаєте — за мостом Пітона, на тому березі Дніпра. І жили вони над самою водою. А там товща прибережного піску — п’ять метрів. Так я кажу, Максюшко?
Той мугикнув, неохоче кивнув головою: мовляв, так.
— Чистий пісок там, як пересіяний. Намитий з Дніпра. Ніколи й нічого на такому піску не росте — навіть лоза. Уявляєте: виріс на березі новий багатоквартирний будинок, облицьований білою плиткою. Гарний будинок, чудові квартири, а тільки біда — голо кругом, самі кучугури піску. І зелені ані кущика. А тепер, якби ви побачили, що там за рай: на піску — фруктовий сад, бузкова алея, розарій, повно квітів. Правильно я кажу, Максюшко?
— Правильно, — кивнув той.
— От я й хотів, щоб ти розказав, як ви садили дерева.
Хлопець нахмурив руде обличчя й почервонів.
— Ну, гаразд, — промовив директор. — Я розповім. Садили дерева так. Приходив батько з роботи вечором, кликав сусіда (теж лікаря), брав Миколу, та й виходили втрьох у двір і копали ями. А ями там, у сипучому піску, треба копати не прості, а цілі котловани, метрів по п’ять завглибшки, щоб потім заповнити їх землею. Так, Миколо? І носили торф, мул, чорнозем аж із лугу, з лощини. Корзинами, відрами, мішечками тягали, хто як міг. По скільки ти, Миколо, приносив відер мулу?
— Куди? У кожну яму?
— Еге ж, у кожну.
— Ну, — Микола втупився очима в стелю, заворушив губами, ніби підраховуючи, по скільки ж то мулу він приносив із берега. — Так, так: відер, може, по двісті, а може, й по двісті п’ятдесят.