"Нічого, — насуплювалась Женя. — Я колись Кадусі скажу. Я таке зроблю…" А що вона скаже, що вона зробить Кадусі, коли той удвічі сильніший за неї? Аби ж була хлопцем, то просто — взяла б за петельки, труснула і прямо у вічі: "Не смій! — процідила б. — Ні Бена, ні хлопців не смій!., водити по закутках!"
Мати почала гадати: хто б то міг нічліжку зробити собі в підвалі? Бач, консервів туди наносив, пляшок, навіть свічкою запасся. Якийсь безпутній п’яничка, не інакше. Ото треба сказати двірникові, щоб на ніч підвал зачиняв на замок.
— Ти слухай, стара, що далі було! — перебив Цибулько й весело зморщив носа. — Ось ти про двірника згадала. А він каже: закрутив у сарайчику пожежний кран (комусь же стукнуло в голову відкрутити його!) і хотів нагору йти. Коли чує — пирхає хтось. У темряві. Диви, може, злодій ховається? Стоїть двірник — і ноги у нього трусяться. Тоді засвітив сірника, глядь — сидить на трубі щось волохатеньке. Коло крана. І зеленими очима на нього лупає. А двірник з переляку за палицю та за ним — по всьому підвалу, каже, ганявся.
Кіндратович глянув на Женю поверх окулярів — весело й хитрувато:
— Ох, я здогадуюсь, що то за птах! Сам його ловив серед ночі!
А мати мовила серйозніше:
— Не подобаються мені оті волохатенькі! Де вони взялися? Може, то Женя щось підстроює?
У Жені вуха загорілися, вона пригнулась над кедами, зашнуровуючи їх, і щось мугикнула батькам: я там знаю, мовляв, де вони беруться, ті волохатенькі! (А під кофтою в неї притаївся Синько і тихенько собі реготав. Мабуть, згадував, як тікали курці від його грози й дощу).
Мати вже впакувала сумку і спитала Женю:
— Ти готова, дочко?
Так, готова! Чи треба їй довго збиратися, коли йдуть до лісу!
Ще в суботу звечора у них тільки й розмов, що про похід у Пущу-Водицю. Галина Степанівна підсмажує м’ясо, тушкує капусту, варить яблучний компот. І Цибулько топчеться заклопотаний, водить окулярами: "Де мій складаний ніж? Куди він пропав?" Ніж чомусь в холодильнику, батько кладе його в сумку, туди ж пакунок сирої картоплі (щоб напекти біля озера), сіль, сірники — всі необхідні дрібнички. Довго впихає м’яча, сердиться, що той не влазить між банками. А Женя прихоплює тільки Трублаїні, може, вдасться трохи почитати, але що там книжка! У неї перед очима вже ліс — жовтогарячий, багряний, зелений, оранжевий, словом, неповторний осінній ліс. І тиша, і свіже повітря, і гриби, що ховаються в листі. А там барбарис і шипшина, що червоним намистом уквітчують голі кущі.
Спокійно, без галасу, без зайвих розмов ітимуть вони лісом: попереду батько, як справжній турист — у спортивній куртці, в кедах, через плече палиця, а на палиці важкенька господарська сумка. У матері теж ціпок, ним вона копирсається в сухому листі, шукає груздів або ж маслят. А Женя — вона десь позаду, підстрибує, крутить головою, як дурненьке теля, що вирвалось на волю: там дятел, там прошмигнула білка, там пурхнув пізній метелик "павине око", з чорними печатками на крилах. І добре Жені, що батьки в неї молоді, не люблять сидіти дома, що вони побували разом і на Десні, і в Криму, і в Полтаві, і в Чернігові, їздили аж на кордон до Брестської фортеці — одне слово, де вони тільки не мандрували, і завжди в таких подорожах їхня сім’я ставала ще дружнішою, ще радіснішою, і завжди їм було за свято побути разом, усією трійцею, аж поки… аж поки батько не зустрічав компаньйона з "міжнародних питань". Тоді тягло його на трибуни. "Леді й джентльмени! Схаменіться! Чорний смог повис над планетою!.."
На щастя, таке з Цибульком траплялося рідко. І коли наступало свято чи вихідний день, Василь Кіндратович, як правило, перший казав: "Поїхали! На лоно природи! Дома ні за яку ціну!" І вони збиралися й рушали з міста — у ліс, до річки, у заповідні місця. З кожного походу мати приносила додому щось дороге й пам’ятне їй — пучок барвінку, дивовижної форми шишку, яскраве осіннє листя. Квіти або гілочку вона ставила у воду й раділа: "Женю, подивись, як гарно!" А коли їздили в Чернігів, викопала на лузі кущ поліської м’яти, посадила у себе на балконі. Та м’ята розрослась і пахла вечорами на весь двір…
Всі готові — кеди зашнуровані, куртки на плечах.
— Бригада, в похід! — говорить батько, поправляє окуляри, і вони рушають з дому, солідно спираючись на палиці — кожному батько вирізав по росту і помережив всякими марагульками. Всі троє цюкають по асфальту палицями, і Женю охоплює радісне передчуття: "У ліс! На цілий день — що може бути прекрасніше!"
Сімейною шеренгою вийшли з двору. Батько й мати повернули на Артема, а Женя на мить зупинилася.
"От він, підмочений герой з підвалу!" — блимнула оком на протилежний бік вулиці.
На воротях старого дерев’яного будиночка, що давно був приречений на знесення і ждав, коли його звалить набік бульдозер, стояв, нудьгуючи, Вадька Кадуха. Той, кого Женя охрестила "підмоченим героєм".
Червоний шарф, зав’язаний по-паризькому й недбало кинутий за плече, тільки відтіняв сіру худорлявість його лиця, гострого, як лезо бритви, з чорним пушком під носом. Завжди невмиваний і голодний, Кадуха зеленішав день від дня, і коли він, сутулячись, спинався перед своїм будиночком у знаменитій воротарській стойці, здавалося, що то наїжилося зле й роздратоване кібченя.
Зараз Кадуха стояв не просто так, а чвиркав на асфальт, щоб перевірити: чи вийде із його чвирків правильний хрест. Хрест потроху вимальовувався, але тут де взялись Цибульки — ламаним строєм прочовгали вони до тролейбуса. Вадька провів їх прискаленим оком і сказав: "Подумаєш — кадри! В ліс попхались, у дебрі! Що там робить між пеньками?"
Кадуха був злий сьогодні на весь світ, його зранку ні за що ні про що відлупцював батько.
Зараз Вадька стояв на воротях з нудним туманом в очах і думав, куди б його податися і як згаяти вихідний день.
На горизонті, тобто у ближньому провулку, виткнувся Бен, і Кадуха пожвавішав: є компанія! "Генерал" ніс туго напаковану сітку з Молочного магазину — цього з ним ніколи ще не бувало. Сам Бен, видно, соромився такої принизливої ролі, бо йшов, одвернувши носа, ніби й не помічав Кадухи.
— Привєт! — гукнув йому Вадька. — Кінчай трудовий подвиг і виходь. В кіно змахаємо.