— Назад!.. Назад!.. — залунала команда.
Жанна одірвала погляд од німця й оглянулась. Скрізь бігли бородаті солдати, вони гнали німців до їхніх шанців. Атаку було відбито.
— Назад! — лунала команда.
Солдати спинились і ніби неохоче стали повертати до своїх шанців. Знову вдарили німецькі гармати й набої розірвались десь коло шанцю батальйонерок. Жанна з Франею побігли назад. Близько шанцю вони побачили батальйонерку, що лежала на землі лицем униз. Вони підбігли до неї й побачили, що це Волошенко. Вона стогнала й не могла підвестися з землі. Жанна з Франею підхопили її й потягли до шанцю. Коли вони спускали її з брустверу, Франя скрикнула і спіткнулась. Далі вони втрьох скотилися до шанцю.
Волошенко лежала непритомна, а Франя плакала і стогнала. Штанина на правій її нозі почорніла від крови. Жанна допомогла їй трохи спустити штани й побачила вище коліна з правого боку велику рану. Куля видерла в неї шматок м'яса, але не пошкодила кістки. Це була нестрашна рана, але вона сильно боліла і кривавилась. Жанна дістала бинт і міцно зав'язала їй ногу.
Гірше була справа з Волошенковою. Куля прострілила їй правий бік. Жанна дала їй води й інші батальйонерки, що повернулися до шанців, допомогли роздягнути її й перев'язати рану.
Незабаром у шанцях з'явилися санітари і стали допомагати пораненим. Тяжко поранених вони брали на носилки й несли переходами до лісу й далі. Там їх чекали вози червоного хреста, що відвозили їх до містечка. Легко поранені, що могли йти, йшли самі. Шкандибаючи й охаючи, пішла і Франя, міцно попрощавшись перед цим з Жанною.
В шанцях залишились лише цілком здорові батальйонерки. Їх зосталося зовсім мало. Багато батальйонерок не повернулися зовсім. В їхньому числі були Корзухіна і Снятко. Із знайомих Жанни були поранені ще Максимова й Бочкарьова. Прапорщик, що командував ними, лишився цілий.
Багато людей лишилося там в полі лежати назавжди. Може там були й поранені, але забрати їх було неможливо. Це б значило йти на вірну смерть. Щасливі ті, що вбиті, їм уже нічого не треба. Їм все одно, де лежати й як. А поранені, що залишилися там, помруть у страшних муках, проклинаючи війну, людей і себе.
Німці ще деякий час не могли заспокоїтись. Вони те й робили, що посилали нові набої, але й їм, очевидно, ця гра набридла й вони притихли.
Звечоріло. Стало тихо й сумно. З хмарного неба став накрапати дощик і Жанна загорнулася в шинелю. Коли вона трохи заспокоїлась від баченого й пережитого, то згадала про свого кота. Вона почала його шукати, але його ніде не було. В одному місці бруствер і шанець був зруйнований набоєм, що вирив у самому шанці цілу яму. Можливо, що цим набоєм було вбито ще одну жертву імперіялістичної війни, кота Агасфера, що раніш нагадував худорлявого Росинанта лицаря Дон-Кіхота.
Цього разу зміна прийшла раніш, ніж завжди, і ввесь жіночий батальйон, що багатьох не дораховував у своїх лавах, залишив шанці і знайомою дорогою повернувся до містечка.
Після відпочинку його забрали до Петрограду, щоб показувати на вулицях міста, як підсилену порохом відозву за війну й за перемогу революції. Але в Петрограді вже поволі народжувалися нові події, що мали назавжди затаврувати всі ці лицемірні вигуки й порожні брязкотливі вчинки.
XI. Судді
Жінки, вино, карти. Це девіза і мета. Сюди слід би було додати ще одно слово — перемога, але це слово більше фантастичне, ніж реальне. Але і в цьому може бути зміст життя, зміст, порожніший за печери Київської Лаври. І навіть такий зміст може задовольняти людину.
Коли з девізи випадає одно слово, воно стає метою, мрією й недосяжним бажанням. Тоді навіть ламаються списи, щербляться шаблі, лише б це слово знову стало на місце і заповнило порожнечу. З девізи Голуб'ятнікова випало таке слово і трансформувалось в живу людину. Жанна — ім'я цієї людини, але ім'я недосяжне, майже метафізичне. Слово "вино" тепер заповнило всю девізу Голуб'ятнікова, але не заповнило порожнечі.
Голуб'ятніков завжди п'яний. Порвалися всі зв'язки з тилом, і розчарування, як великі грядки капусти, оточило його. Гірким намулом осіли скривджені мрії. Жанна десь зникла. Лишилось незадоволення та роздратування.
Так, у тилу скоїлися зміни, і вони зруйнували порядок, порушили дисципліну і розсунули обрії. Зникли опертя й змішались зорі, що за ними можна було орієнтуватись. Життя стало безобрійне і безпросвітне. Десь загубились дороги, і Голуб'ятніков тепер тинявся, як тиняється п'яний парубок, уперто і безглуздо.
Солдати не слухаються. Вони сміють одверто дивитися в очі й нахабно мовчати. Вони сміють про щось розмовляти поміж себе. У них злорадісні й нахабні обличчя. І Голуб'ятнікова з'їдає роздратування. Він тепер помічає найменші дрібниці, що обурюють його. Він лютий і готовий на всякі криваві розправи. Він ще почуває свою силу й використовує її якмога ширше. Так, він не дасть цій масі солдат розбеститися вкрай, щоб вона проглинула його. Він стримає її в своєму кулаці й навіть задушить, коли це буде треба. Він розправиться з усіма аґітаторами, як розправився з Муславським, він знищить їх всіх до одного, і тоді ця безголова маса буде в його руках. Уряд не знає, що робити, і не знає, що робиться. Але це явище тимчасове. Монархія знову візьме владу в свої руки, і тоді Голуб'ятніков з силами, що він їх зберіг жорстокою дисципліною, стане на допомогу. Треба оточити себе своїми людьми, треба скрізь розіслати шпигунів, щоб стежили за кожним кроком бунтівливих солдатів, треба потрусити солдатські речі й ранці. Бити в морду замало, треба вішати.
Найвірніші люди — це унтери. Лише на них можна покластися. Голуб'ятнікову доводилося жалкувати, що в армії не було городовиків, от з ким би він зміг тримати усю солдатську наволоч у руках.
Сергій Голуб'ятніков ходив по кімнаті, що своїм розгардіяшем нагадувала клітку шакалів у звіринці. Йому була огидна ця брудна, незатишна кімната, що ще більше псувала настрій, насичуючи собою незадоволення. Кілька кроків уперед, кілька назад, але нікуди не вирвешся з цих сірих стін, з цього бруду.
Одноманітне ходіння з кутка в куток порушив кирпатий унтер, що ввійшов до кімнати. Голуб'ятніков спинився і поглянув на нього. Він мовчки дивився на брутальне й нахабне обличчя унтера, що витягся і завмер коло дверей. Це обличчя було таке огидне й таке незугарне, як купа незформованої глини. Голуб'ятніков дивився на нього, наче побачив його вперше. І від улесливого і разом з тим нахабного погляду унтера йому стало тоскно.