Зібрались додому, бо Грицькову й батькову долю уже відстрелили. Жакана не було. Батько свиснув. Прислухались до густої озерної тиші... Ні звуку, тільки десь закльокало, забулькотіло: мабуть, корч випростався, збурунивши гнилі пухирці. Згодом із рогози почулося шеберхання, і вони помітили Жакана, який біг, тримаючи голову трохи вбік, ніби осторонь хотів щось побачити.
— Батьку, він вибрав собі око! — скрикнув Грицько, кинувся до Жакана, схопив за шию...
Ліве Жаканове око було виколоте. Мабуть, він нахромився на очеретину. З порожньої очної ямки текли кров і сльози. Грицько важко зітхнув і, не в змозі дивитись на Жакана, одвів погляд убік. Батько вийняв патрон, висипав порох, старанно перемолов його прикладом на плескатому камені, а потім перемішав із болотом. Тією маззю заліпив Жаканові око, а далі своїм рябим носовиком ще й перев'язав. Собака скорився всьому. Він був слухняний, але не пригнічений. Тільки дивився на батька та на Грицька так, ніби просив у них вибачення, що вскочив у халепу, завдав їм клопоту.
— Нічого, Жакан,— мовив батько,— заживе твоє око.
III
Жакан звик щоночі з батьком ходити в ліс. Батько сідав верхи на кобилу, звану Чалою, і поволі трюхикав, а собака біг чи попереду, чи гасав по кущах. Око його затяглось і зажило. Жакан погрубішав, під шкурою стали вимальовуватись горбкуваті м'язи, схожі на міцно переплетені між собою мотузки. Груди його поширшали, передні кістки випинались, і своїми грудьми Жакан уже міг збити чоловіка. Слух його став тонкий, і він чув завжди, що діється на Бабиному клину, чи ніхто туди не забрів із сокирою чи пилкою, або навіть на Трясовині, яка була збоку Бабиного клину і трохи далі за ним. Нюх у Жакана також виробився чутливий, і одного разу він через тиждень знайшов і приніс батькового картуза, якого здерла дубова гілляка, коли батько щодуху скакав на Трясовину...
Нічні мандрівки Жаканові подобались. Вночі він майже ніколи не гавкав, добре чуючи, де зараз його господар, а господар також сторожко вловлював, де цієї хвилі никає Жакан. Вони добре зжились один із одним, і коли батькові доводилося куди-небудь вибиратися самому, то гостро відчував, як йому бракує Жакана, щоб той біг поряд, діловито погойдуючи головою та обнюхуючи дорогу. Так само Жакан — уночі йому снився господар, який їде на Чалій, і він крізь сон повискував. Коли ж йому примарювалось, що господар хоче схопити його двома пальцями за хребтину, то шерсть на Жаканові настовбурчувалась і вві сні собака погрозливо гарчав.
Якось батько порубав сталеві велосипедні шпиці, понаточував їх і позагинав жучками. Ті жучки він загнав у клапоть свого старого офіцерського ременя, а зверху, де був тильний бік загострених колючок, прилатав іще сирицевий шкурат, щоб нашийник не колов Жаканову шию. Жакан до їжака звикав поступово. Спершу він хотів здерти його лапою, але тільки подряпався. Згодом зрозумів, що нашийник не завдає жодної шкоди і перестав на нього звертати увагу. Тоді батько зняв із Жакана той їжак, замінив його звичайним нашийником, без сталевих жучків.
— У шовкунах появився вовк,— сказав він синові.— Уже роздер Кирикову суку, а в колгоспі зарізав двох овечок. Нашому Жаканові поки що нічого не загрожує, але отой їжак не завадить.
Грицько хотів побачити вовка або ж почути його виття, проте не щастило. Іноді він довго затримувався в школі й додому доводилося вертати смерком. То за гроші, зібрані за заячі шкурки, купив собі у сільмазі ліхтарик. Він знав, що вовки бояться світла. І їдучи через нічний ліс, вмикав не тільки фару, яка освітлювала дорогу, але й ліхтарика. Пучком світла з ліхтарика Грицько зазирав на узбіччя, шастав попід кущами, промацував дорогу позаду. "Ану, вовче, тільки з'явись",— проказував він, відчуваючи в собі непереборне бажання зустрінутись із вовком віч-на-віч і, кинувшись на нього з велосипеда, схопити за горлянку.
Якось через ліс із сусіднього села повертався рудий Кирик. Ступив через їхній перелаз подивитись на Жакана. Прицмокував язиком, вихваляючи стать, але до ганку, під яким сховався Жакан, наблизитись не наважувався. Тоді батько покликав собаку. Коли насторожений Жакан виліз, то батько приловчився і, вхопивши його за хребтину двома пальцями, міцно притиснув до землі.
Жакан важко і часто дихав. Вирвавшись, хутко сховався під ганком.
— Та-а-ак,— промимрив рудий Кирик,— тепер його й на вовка можна випускати, то подужа... Шкода тільки, що сліпий на ліве око, та й праве в нього...
І він шкодував не лише тому, що Жакан підсліпуватий, але й тому, що колись із доброго дива віддав отакого вовкодава ні за що, ні про що...
IV
Батько запріг Чалу у грабарку і з матір'ю ще вдосвіта поїхали на ярмарок. Грицько прокинувся рано і чув, як ірже Чала, як грюкає дійницею мати, як зарипіли колеса, виїжджаючи за ворота. Грицько встав, випустив пастися у ліс корову, а сам подався купатись до озера. Жакан спробував було піти з ним, але Грицько наказав йому триматися двору та стерегти хату. Жакан уже звик до такої несправедливості з Грицькового боку, тому погодився зразу, але неохоче.
Вода в озері була холодна і згори й зі споду. У нього спершу аж ноги покорчило, але він на те не зважав і, допливши на середину, пірнув, намагаючись добратися до глибоких джерел. На нього війнуло крижаним струмінням, перехопило подих, хлопець випірнув і наввимашки поплив до берега. Зігріваючись, сидів на сонечку, прислухався до зеленої та густої лісової тиші — і незчувся, як заснув. Збудив його гамір неподалік. Під березами було прослано клейонку, якою застелюють стіл, і навколо неї сиділи: плечистий чоловік у кашкеті з блискучою морською кокардою, біля нього білоголова жінка, а біля жінки — ще два чоловіки. Всі пили й закушували. Збоку примостилась велика вівчарка і, висолопивши язика, стежила, чи не кинуть їй ласого шматка. "Літники,— зневажливо подумав Грицько.— 3 міста приїхали, щоб поснідати в лісі". Він уже багато бачив таких, і вони в нього не викликали навіть цікавості. Проте на цей раз, одягаючись, двічі оглянувся на кашкет з блискучою кокардою, який йому доводилось бачити одного разу в райцентрі. "Капітан першого рангу",— сказав тоді батько. Мабуть, це також був капітан першого рангу, бо мав таку викохану вівчарку, а нова, продовгувата машина, що стояла на галяві по колеса в траві, безумовно належала йому.