28
Зовсім інше питання полягає в тому, чи він усвідомлював таку суперечність узагалі, – може, його просто вважали виразом тієї суперечності. І тут я торкнуся проблеми психології спасителя. Признаюся, що лише кілька книг мені читались так важко, як євангелія. І труднощі, з якими я зустрівся, відмінні від тих, про які свідчить незабутня перемога допитливого духу німецьких учених. Колись давно я, як і кожен молодий учений, із мудрою неквапністю витонченого філолога смакував працю незрівнянного Штрауса. Тоді мені було двадцять років, а зараз я вже надто споважнів, щоб читати ту книгу. І мене нітрохи не обходять суперечності "переказу". Хіба святі легенди взагалі можна називати "переказом"? Оповідки про святих – найдвозначніші з-поміж усіх літературних утворів: удаватись до наукових методів при їх вивченні, – якщо немає ніяких інших пам'яток, – видається мені наперед приреченою справою: це просто вчене неробство...
29
Мене ж цікавить психологічний тип спасителя, його можна розпізнати навіть у євангеліях, хоча його євангельський образ уже вельми спотворений і покритий чужими рисами, – так само, як у легендах про Франціска Асізького можна розпізнати вдачу святого, попри самі ті легенди.
Мене цікавить не правда про те, що він зробив, що сказав і як, власне, помер, а питання, чи взагалі можна припускати існування цього типу, чи про нього просто "переказали". Відомі спроби вичитати в євангеліях навіть історію "душі" видаються мені доказом огидної психологічної легковажності. Добродій Ренан, цей скоморох in psychologies[21] пояснюючи образ Ісуса, з усіх можливих означень вибрав два, які найменше відповідають Ісусовій удачі: назвав його генієм і героєм ("heros"). Але якщо є щось неєвангельське, то це слово "герой". Саме заперечення всякої боротьби, будь-яких войовничих настроїв стало інстинктом у євангеліях: нездатність боронитися перетворена на мораль ("не противтеся злому" – ось найістотніше в євангеліях, у певному розумінні ці слова є ключем до них), щастя полягає в мирові, лагідності, відсутності ворожнечі. Що значить "добра звістка"? Розповіли про вічне, про істинне життя; його не обіцяють, воно вже тут, воно у вас самих: це життя в любові, – любові, що не знає згасання, винятків і відстані. Кожна людина – це боже дитя, – Ісус анітрохи не претендує, щоб зватися так тільки самому, – і як божі діти всі люди однакові... І як можна робити Ісуса героєм! І яке ж нерозуміння в тому, щоб звати його "генієм". Увесь наш розум, наше вироблене культурою поняття "дух" не мали ніякого сенсу у світі, в якому жив Ісус. Фізіологи наполягають, що тут було б доречніше якесь зовсім одмінне слово... Ми знаємо, що коли в людини хвороблива дражливість шкіри, вона, торкнувшись чогось твердого чи відчувши найменший дотик, відсахується. І таку фізіологічну habitus[22] перетворили на остаточну логіку – інстинктивну ненависть до будь-якої реальності; втечу в "неосяжне" і "незбагненне"; огиду до всяких формул, будь-яких часових і просторових рамок, до всього тривкого – звичаїв, суспільних інститутів і церкви, – на призвичаєння до світу, який відступив від усякої реальності, світу чисто "внутрішнього", "вічного", "правдивого"... "Царство боже у вас самих..."
30
Інстинктивна ненависть до реальності є наслідком крайньої вразливості і дражливості, – ліпше ні до чого не дотикатись: адже кожен дотик надміру болючий.
Інстинктивне відкидання всякої неприязні, ворожнечі, будь-яких меж і відстаней для любові є наслідком крайньої вразливості і дражливості: потреба боронитися, будь-який опір сприймаються як нестерпна мука (отже, як те, що шкодить, відвертає від інстинкту виживання), а щастя (втіха) приступне лише тоді, коли вже ні від чого – ні від зла, ні від лиха – не бороняться: любов – єдина й остання можливість зберегти життя...
На цих двох фізіологічних реальностях постало і грунтується вчення про спасіння. Я назву їх витонченим подальшим розвитком гедонізму на цілком нездоровій основі. Найближчим до нього (щоправда, з немалим додатком життєвої сили і нервової міці давніх греків) є епікуреїзм, поганське вчення про спасіння. Епікур – типовий decadent, і я першим назвав його так. Страх перед мукою і навіть перед найменшим болем і не міг породити щось інше, крім релігії любові...
31
Свою відповідь на питання я вже дав. Вихідним твердженням було те, що образ спасителя дійшов до нас значно спотвореним. Але навіть спотворений він дуже скидався на правдивий: унаслідок численних причин такий образ не міг зостатися чистим, цілісним, вільним від усяких додатків. На ньому мусило залишати свої сліди й milieu[23], в якому оберталася ця незвичайна постать, і – ще з більшою силою – відбитись історія, доля перших християнських громад: вона, немов повернувшись назад, збагатила цей образ рисами, які можна пояснити лише боротьбою і пропагандистськими цілями. Той дивний і хворий світ, у який нас уводять євангелія, – світ, ніби відтворений в одному російському романі, де босяк, "здитинілий" ідіот і навіжений улаштовують диспут, – цей світ за будь-яких обставин мусив спростити той образ: надто вже дісталося першим апостолам, які, аби збагнути хоча б що-небудь, мусили власним пересічним розумом тлумачити те непевне буття, яке рясніло символами і незбагненними загадками, – образ став приступний для них лише тоді, коли вони вклали його у знайомі форми... Пророк, месія, прийдешній суддя, моральний наставник, чаклун, Іван Хреститель – ось те, що перешкоджало розпізнати образ... Зрештою, аж ніяк не треба недооцінювати proprium[24] усіх значних, власне, сектантських культів: з обожнюваної істоти вони стирали всі оригінальні, а часто і прикрі, чужі й огидні для них риси, – їх вони навіть не бачили. Шкода, що поблизу того найцікавішого decadent'a не жив який-небудь Достоєвський – хтось, хто б зумів відчути нездоланний чар тієї суміші витонченого, хворобливого і здитинілого. А тепер ще й останній погляд: як decadent, той образ і справді міг бути неоднозначний і суперечливий: цілком усунути цю ймовірність не можна. Проте все відвертає від такої думки: якби воно й справді так було, то переказ відтворив би це надзвичайно докладно й об'єктивно, – ось чому ми маємо підстави припускати зворотне. Тим часом постає суперечність між проповідником, що віщав на горі, на озері й на луках, скидаючись на Будду, який об'явився на землі, що майже нічим не нагадувала Індію, і тим войовничим фанатиком, смертельним ворогом священиків і теологів, якого надміру вихваляв злостивий Ренан, цей "lе grand maitre en ironie"[25]. Сам я не маю ніякого сумніву, що чимало жовчі (й навіть esprit[26]) знавіснілої християнської пропаганди переллялося на образ покровителя: ми вже добре знаємо, як із покровителя всі сектанти бездумно витворюють свою апологію. Коли для боротьби з теологами першим християнським громадам стали доконечні немилосердні, гнівні, войовничі й промітні теологи, вони зробили свого "бога" таким, якого потребували, і без найменших вагань укладали йому в уста ті цілком неєвангельські поняття, без яких не обходяться й сьогодні: "друге пришестя", "останній суд" – усякі обіцянки й відстрочки.