Хвилимон одходить з нею набік.
Митька. Братці, за што вон меня розкров'янив? Я докажу, докажу!..
ЯВА 7
Ті ж і соцький з бляхою на грудях.
Соцький. Бач, де їх чортяка зібрала!.. Геть зараз по хатах, урядник сказав, що нагаями розжене!.. Сказано вам, що тільки під качелями можна збиратись?..
Парубки (полохливо). Та ми той... Звісно, думали, як свято.
Соцький. Щастє ваше, що урядник тепер гостює у прикажчика, а то він би вам задав!.. Там і стражників частують; пісень таких забористих задирають, що аж!.. Гетьте, кажу вам, зараз!..
Парубки і дівчата одходять нехотя вглибину.
А ти тут, Митька? Тебе, брат, шукають!..
Митька. Хто?
Соцький. 3 города приїхали... жандари, чи що?
Митька (з ляком). Та не можеть бить... Дяденька, кажіть, що ви меня не бачили... (Хутко пішов).
Соцький. Куди ж ти? Далеко не втечеш, брат, упіймають!.. Певно, проштрахвився в городі?.. (Йде набік). Піду послухаю, як стражники співають... Ух і ловко ж!.. (Приспівує тихенько).
Соловей, соловей тьох, тьох, тьох!..
Канарейочка ох, ох, ох!..
1-й парубок. От тобі й погуляли.
Яшка. Ми как договорені, дак согласнії і під качелями грати.
Всі. Що ж робити? Гайда, братця, під качелі!.. (Пішли).
Завіса
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Біля Данилової хати.
ЯВА 1
Йосип і Хвилинон.
Хвилимон. Ая тобі кажу, що не пізно, вчитись ніколи не пізно. Хіба я давно навчився? Годів з три, не більш... Приходь, вчитиму. Згодом майстерську одкриєм, ще й вивіску змалюємо, як ото у городах...
Йосип. Та, мабуть, ходитиму... Мене цікавить шевство.
Xвилимон. А на сходці будеш?
Йосип. Навряд чи вдасться сходка... Доки зберуться, чого доброго, урядник наскочить та й розжене, як і завжди... Та ще кого-небудь і в холодну затопирить.
Хвилимон. Вовка боятись — в ліс не ходити.
Йосип. І що б було святками оббігати усе село, тоді було б діло. Троє день святкували... Вп'ятьох чи вшістьох можна б було все село скаламутить.
Хвилимон. Люде, братухо, як кажуть, завжди заднім умом кріпкі. Але мені здається, що так всі скаламутились.
Йосип (показує на Данилову хату). Коли б осей не подався відразу назад, як торік?..
Хвилимон. На мою думку, не подасться.
Йосип. Та я, пожалуй, прийду.
Хвилимон. Як прийдеш, то не ховайся поза плечима других.
Йосип. Коли ж я ховався?
Хвилимон. Я не кажу, що ховався, а кажу, щоб не сховався тепер.
Йосип. Се вже тобі скортіло шпигонуть мене за віщось?
Хвилимон. Отже і на думці того не мав.
Йосип. А де буде сходка?
Хвилимон. Почнеться будьде, а де скінчиться — хто його зна.
Йосип. Прийду. А ти тут зостанешся?
Хвилимон. Не кортить далі йти...
Йосип. Гляди, не проґав сходки.
Хвилимон. Іменно, якраз такий, що проґавить.
Йосип (помовчав). Сватав би вже швидше Килину.
Хвилимон. Таке діло прихапком не коїться...
Йосип. Слухай, товаришу, я постерігаю, що ти сьогодня не такий, як завжди: ніби стурбований чим чи засмучений?
Хвилимон. Мушу тобі признатись... Спало мені на думку неабияке питаннє і ніяк не відкасну його від своєї душі.
Йосип. Що ж таке?
Хвилимон. Як ото Митька образив Килину і я пішов з нею від гурту, так вона всю дорогу промовляла: "Так мені і слід!.." Почав допитувати її, так вона одповіла: "Я,— каже,— цілком заслужила таке прізвище..." Довів її до хати, почав прохати, щоб розказала мені — не згодилась; прохав хоч хвилину посидіти o— не вмовив. Думав, може, після вечері вийде — не вийшла! Світло погасили, а я все дожидав, дожидав мало не до півночі — не діждався... І знов цікавить мене те, що чого то вчора прикажчик був у Данила в хаті?
Йосип. Невже? Килина б то впала йому в око?
Хвилимон. Не знаю... Сьогодня Килина ходила З Тетяною до прикажчиків. Тетяна сама вернулася, я її перестрів, спитав про Килину. Вона одмовила, що нібито Килина зосталась мірку здіймати з прикажчиці — на кохту, чи що... Що воно рипнуло дверима?
Чутно гомін Данила і Тетяни. Се Данило та Тетяна.
Пішли за вугол. Вже смеркає.
Згодом Йосип пішов, а Хвилимон зостався за причілком.
ЯВА 2
Виходять Данило і Тетяна.
Данило. Се було б розчудесне діло, коли б Килину умовити.
Тетяна. А я не вірю прикажчикові.
Данило. Так я ж тобі кажу: посадовив мене на канапці, тричі перехрестився, потім зняв окопу і поцілував. "От,— каже,— присягаюсь тобі святим хрестом перед оконою, що возлюбив її більш своєї душі, і коли б,— каже,— моя жінка померла, зараз би повінчався з нею..." Жінка його на той мент вийшла на свіже повітрє, на піддашок: ледве-ледве дибає. Що вона помре, то се певно, знахарки давно вже нанюхали, що від неї землею тхне...
Тетяна. Як собі хочеш, а я не візьмусь умовляти Килину...
Хвилимон (наслухує). Куди умовляти, до чого?..
Тетяна. Я вбачаю у тім гріх, та ще й великий гріх!..
Хвилимон. Що таке?
Данило. Який же то гріх? Якби він був удівець... А тут доводиться дожидати, доки помре.
Тетяна. А як не скоро помре?
Данило. Скоро не скоро, а мусить померти... Ти подумай, яка вигода. "Нехай тільки,— каже,-вона згодиться до мене за полюбовницю, дам тобі пару волів на вибір, дам корову". Подумай: пару волів! Тоді у нас свій плуг буде.
Тетяна. Конешне, мати свій плуг — велике діло!..
Данило. Одну корову маємо, а то буде дві.
Тетяна. Та звісно... Але краще говори ти з нею, вона тобі небога, а не мені... Я і не насмію і не вмію умовляти.
Данило. Щоб баба та не вміла? На те ви й баби, щоб памороки людям заморочувати!..
Тетяна. Ні, я того не вмію.
Данило. Ти ж бачила, що я почав з нею розмову, так вона порскає... і зараз з хати втекла... Куди вона пішла?
Тетяна. А хто її зна.
Данило. Піди до Ганнущенків, певно, вона там. Поклич її. Такий случай та щоб ним знехтувати, хіба ж можна?
Тетяна. Чи корову з телям дасть, чи, може, ялову?
Данило. Авжеж, з телям. Та хіба ж ото і всього? Він і грошей дасть і хліба дасть... Розохотився так до Килини, що хоч візьми і виверни йому всі кишені: горить, аж пала!.. Як говоре, то неначе у грудях у нього аж клекотить!.. Піди лиш за Килиною.
Тетяна. Та піду... але вговоряти не втямлю і як... Звісно, хто б не схотів пару волів та ще й корову? (Пішла).
Хвилимон (підходить до Данила). Добривечір!
Данило. Та положим... А що скажеш?
Хвилимон. Ви що ж отеє затіваєте?
Данило. А що таке?
Хвилимон. Кажуть, що підслухати взагалі погано... Се правда. Але підслухати злодія, котрий наважається людину обікрасти, чи грабителя або душогуба, то таке підслуханнє не буде ганебне...
Данило. Про віщо ти варнякаєш, я щось не втямлю?..
Хвилимон. Що це ви хочете заподіяти вашій небозі?
Данило. А тобі яке діло?
Хвилимон. Діло честі, моє діло людське!..
Данило. Іди краще звідси, бо се діло не твоєї парахвії!..
Хвилимон. Не піду. Ви можете вигнати мене з своєї хати, з подвір'я; а з вулиці не проженете, доки ви не соцький і не урядник...
Данило. Одійди, доки я не взяв ломаки в руки!..
Хвилимон. А хіба у мене нема рук? Ви візьмете одну ломаку, а я другу.
Данило. То це я мушу на ґвалт гукати, чи що, щоб тебе здихатись? Чого лізеш в вічі?
Хвилимон. Я не лізу! І вам совітую не підступати ближч до мене, бо в мене руки не зв'язані!..