— Кажіть, не дражніться! — метнувся до матері.
Голос у неї тихий, розслаблений. "Батько знайшовся"… — сказала, чи причулось йому?
— Що, що?
— Тато…
— Тато? — поглядом припав до материних губ. — Тато, сказала?.. Де він? Дома? — Хлопець аж повис на її плечі, глянув за спину, ніби вона, жартуючи, заступила батька. — Тато!! — рукою пошастав у темряві.
— Вовчику, Вовчику, — шершавими долонями стисла його щоки, протягла Вовку до себе, заговорила, дивлячись у широко відкриті, розгублені очі сина. — Господи, весь тремтиш… Заспокійся, не шукай… Ще не приїхав тато… скоро… написав ось. — І вона подала клаптик зіжмаканого паперу — не в одній, мабуть, сумці терся.
— Це вони, тато, написали? З фронту.
— Сядь коло мене. Сядь отако, — Трояниха всадовила Вовку собі на коліна, обняла, наче малого, він тілом, потилицею відчув, як рівно, з теплим повівом дише мати, немов хоче заколисати його. Але щось нетерпляче й уперте бунтувало в ньому: "Ну кажи… швидше!" Хлопець помітив, що й Василина з Надійкою, витягнувши по-гусиному шиї, не зводять із Троянів очей. І вони ждуть.
А мати чомусь не квапилась, і це дратувало Вовку. Вона ж так марила, так стлівала душею за батьком. Уночі, бувало, Вовка прокинеться, чує: щось крутить, колотить матір, крізь сон бурмоче вона, а то раптом підведеться, незрячими очима втупиться в темний куток, ніби прислухається: "Це ти, Андрію?" — скрикне і хоче бігти, та в стінку — тиць… сахнеться, довго-довго сидить на ліжку, сполотніла й простоволоса, приходить до пам’яті. Кожною кровинкою в тілі, кожним нервом ждала вона: ось-ось постука. І таки виболіла, викликала з пітьми оту цидулку-мучительку. То чому ж зараз вона якась дивно спокійна? Так думав Вовка, бо не бачив її у перші хвилини, саме тоді, коли мати взяла з Ольжиних рук вицвілий потертий косинець. Взяла і… опам’яталась десь у степу. Багряні маки. Багряне небо. Гіркий полиновий дим, за горбом село. Ні душі коло неї — сама. В жмені — мокрий клубок паперу. Як вона бігла з цим листом, від кого тікала, куди й чого, — не могла збагнути.
За півдня, до Вовчиного приходу, все перегоріло, відгуло в її душі, терпким попелом уляглось на дні серця. Зараз лише тенькала раз у раз натягнута, мов струна, болюча жилка в скронях: живий, живий, живий…
— Мам… Не мовчи… З фронту прийшло? — знов нагадав Вовка.
— І я думала: з фронту. Все туди, як сонце заходить, було, позираю. До нього покотилося, думаю. А він з іншого боку озвався.
— А що, в госпіталі? — напружився Вовка. Куценька тінь колихнулась на стіні. То Надійка похитала Вовці головою: "Ні, ні, не в госпіталі… Ти слухай".
— І як воно виходить у житті, — ніби сама до себе говорила мати. — Майже коло дому був. Ну, не коло дому, під Уманню. Рукою подати. Та якби знаття — полетіла б до нього, пішки подалася б. Балками, ярами, де біжком, а де повзком. Хоч краєм ока побачила б. Хоч води піднесла б…
— Ма, що ти плутаєш? Він Умань брав?
— Його, сину, взяли. В полон. Восени, як наші Дніпро штурмували, підбило його… понесла течія до німців. Три місяці. За колючим дротом.
— І зараз?
— Зараз… — вона запнулась. — Звільнили батька… Зараз перевіряють. Різні люди були. Ті, що з окопів тікали.
"З окопів? З яких окопів? — хлопця кинуло в жар, зняв із плеча свого материну руку. — 3 вагона батько тікали, це так…" Вовка глянув у куток, де принишкли дві тіні. Нараз перед ним розступилась пітьма, золотистими валками розлилося житнє поле. З батьком лягли вони під копицею свіжої соломи. Десь гуркотів комбайн, била крильми, скликала свій виводок перепелка. А батько, блаженно розкинувшись на пахкій соломі, впивався духом теплої землі, рутою-м’ятою літньої блакиті. Здалось, не тільки він, а й витерті, аж білі чоботи, і злиняла сорочка, і пшеничні вуса його — все в ньому і на ньому відпочивало після жнив’яних турбот. І Вовка, мале зайча під боком у батька, лежав на його твердій мускулистій руці, дивився теж у голубу височінь.
— Небом ніяк не намилуюсь, — сказав батько. — Така в ньому спокійна богатирська сила. Небо й степ — для крилатих. Для гордих людей і птахів… А колись уже, сину, був я попрощався з усім — і землею, і небом, і з твоєю, Вовко, матір’ю… Тебе, жук, не було ще тоді…
— Як не було? Куди ж я подівся?
— Ну, значить, не приніс ще тебе лелека, — батько смішно стовбурчпть біле остюччя вусів, потім серйозно: — Було те, сину, в двадцятому. Ми тільки побралися. Мати в обозі, а я з третьою ротою — на прорив, до Богуслава. Зійшлися на Росі з поляками. Лобом в лоб стукнулись. І в нас багнетів немає, і в них так само. Давай у рукопашну. Хлопців моїх обойма, а в них батальйон, не менше. Пруть, валять, як сарана, п’яні в дим. Трупом, тілами нас завалили, сніг аж чорний. Зубами просто гризли тих, хто ще стояв. І в цій гарячці жахнуло мене в спину. Куля сюди й навиліт, — батько торкнувся лівого плеча. — Вже й не знаю, як згребли мене, безкровного. Коли очнувся, хотів на бік повернутися — еге, задубів, лежу колодою. І хитає мене сюди-туди, як полову в решеті. Ліва рука, немов чужа, бовтається десь у повітрі. "Куди ж мене кинули?" — думаю. Дивлюсь: старенький вагон. Внизу, на полу, очевидно, збилися в купку люди. Жмер, Падня, Залойко — всі мої, з третьої роти. В тамбурі, бачу, вогник блиска, буржуйка, вартовий куняє, білополяк. Значить, везуть нас, думаю. А куди? У свій тил? Чого ж роздягли до рубця?
На розстріл — точно. І тут неясно зринуло, як нас у Богуславі допитували — занили десна, де вибиті зуби. Ну ось, думаю, і все, Андрію, відвоювався. Згадав хлопців своїх, з якими побратався в окопах, на фронтах революції. Згадав степ інгульський, батьків. Сказав останнє слово Оксані, матері твоїй. "Пробач, — сказав, — солдатська доле, що з-під вінця вийшла ти вдовою…" Отак прощаюся з жінкою, з молодим життям, а тим часом, несвідомо, ковзаю здоровою рукою по стіні. Да, забув: лежав я на верхній полиці; видно, хлопці поклали мене, бо весь у крові. Загледів, нарешті: поруч вікно, замерзле, пальцем проведеш — рипить, наче крохмал. Морози люті стояли в ту зиму. Спідня сорочка прикипіла до скла, живцем одірвав її. Лап-лап рукою по рамі. Гвіздок. Лежу й розхитую бездумно його. Коли це дмухнуло снігом — рама відхилилась. Чую: стукотять колеса, вищить хурделиця. Поїзд тихенько повзе під гору. А мене вогнем обпекло. "Це ж порятунок!" — думаю. Підкликав Залойка, здоровий мужик був, жеребця кулаком збивав. "Тихо! — кажу. — За мною по одному"… Вийняв раму, згорнувся калачем (помирать — так з музикою!) і сторчма у замет.