Після довгої безсонної ночі Ольга встала знесилена, зів’яла, немов витіпана куделя. Личко пожовкло, скорботні зморшки лягли під очима. Бездумно пройшлась до вікна й назад, одвернулась від матері, видавила із себе слабкий голосок:
— Поїду в Лепехи… Сьогодні ж… Одна Маруся, пропаде вона з горя.
Трояниха, Василина з Надійкою, Вовка, опустивши руки, дивились, як збирає Ольга немудрі свої пожитки. Зв’язала у вузлик платтячка, біле й рябеньке, парусинові туфлики, носові хустки. От і все. Ні, ще маленьке дзеркальце, десь Вовка їй знайшов. Тепер уже готова в дорогу.
Це було схоже на похорон. Покидала їх Ольга.
Мати кинулась раптом до Ольги, притисла її голову до своїх грудей, заридала німо й тужливо, ковтаючи солоні сльози-благання:
— Олю, Олечко… Лишайся, донько…
Вони плакали вдвох, злившись в одне судорожне тіло.
— Не можу, мамо…
— Марусі відпишем. До нас заберемо.
— Не можу… Стріну Оврама, що я скажу старому?
— Ну як же так?.. Сама до нього піду.
— Боюсь. Поїду. Маруся кличе…
Впивались вони слізьми-розмовою, а Вовку погойдувало, несло в гарячий туман, з неба осипалось жовте полинове цвітіння, і Вовка задихався в ньому.
Мати послала сина до Яшки, щоб той споряджав фургон і вивіз Олю до станції.
Прощались із Ольгою над тихим Інгулом.
На лівому березі дівчина коло підводи, на правому березі мати й зведена сім’я, між ними ріка.
Старий зірваний міст простягав над водою скалічені руки. І мати тяглась душею до названої доньки, немов хотіла вернути назад, приголубити, обцілувати і, як дитя, укласти в теплу постіль.
— Олю! — зойк матері. — Не забувай же, донько.
А з того берега:
— Напишу! З порога письмо відправлю.
— Умовляй її, щоб до нас. З дня на день будемо ждати.
— Спасибі, матусю! За все спасибі. І уклін до землі, — Ольга низенько поклонилася.
Та мати вже не бачила того. Дим-розлучник засліпив їй очі.
Гейкнув Яшка, заторохтіли колеса по кам’янистій дорозі.
Поїхала Ольга.
В лункий сонячний ранок.
Буйволи йшли спроквола, похрускували ратицями. Фургон трясло, війце видзеленькувало, спокій і тиша уколисували Яшку. Він гнав од себе, розвіював нерадісні думи, топив свій погляд в омиту росами далеч.
Небо розкинулось високе й замріяне, обрій бузково-голубий, степ дрімотно-безмовний. Вітер ані шелесне.
За такої погоди кажуть: тихо, хоч мак висівай.
Мак, червоний польовий мак. Його справді видимо-невидимо посіяла війна. Де колись пшениці буяли — безмежне, яскраво-червоне море. Куди не глянь — аж палахкотить на сонці інгульський степ. Може, то багряним квітом зійшла пролита батьками кров? Схились, послухай.
Може, під вогнистим кумачем б’ються їхні бунтівні серця, прошиті кулями?.. Цвіте, опадає, знову цвіте мак. Його пелюстками устелена вся дорога. І підвода пливе серед маків, утопає в рожевих барханах.
Яшка скочив на землю, в гущу сяйних суцвіть, кинув Ользі в подол цілий жмут польових красенів. Ніжні недоторки, вони якось одразу погасли, роняючи додолу жарини-пелюстки. Здавалось, хто притрусив босі Ольжині ноги осіннім падолистом. Зі стебла скрапувало жовте клейке молочко.
— Плачуть, — сказала Ольга. — Було б не рвати.
— Прощаються, — сказав Яшка.
Він зиркнув скоса на дівчину. Вона, сумна й задумлива, складала маки в букет. Так, і Ольга прощалася. Вона покидала не село, одне з багатьох на Інгулі, вона покидала Вкраїну. І дума її була велика. Дума про той народ, який терзали зі сходу й заходу, з півночі й півдня.
Ой горе тій чайці,
Чаєчці-небозі,
Що вивела чаєняток
При битій дорозі, —
то народна печаль вилилася в пісню.
Топтали небогу копитами, кололи немовлят багнетами, чавили гніздо її танками. А вона, Україна-чайка, зберегла незатьмарену душу, до гостей гостинну, до людей привітну, чисту й довірливу материнську душу… Мати, матінка, сільська бригадирка. Кожного рада пригорнути, серцем зігріти, останньою крихтою поділитися. Готова всю землю собою заступити, аби тільки лихо не сиротило дітей.
Інгул сховався, зник за червоним горбом, все далі й далі від’їжджала Ольга. І щось невиразне, чи прихований докір самій собі, чи запізніле каяття, бентежило її совість. А вірно вона вчинила, лишивши смуток в Троянівській хаті, що стала їй домівкою? Чим відплатила за добро й ласку? Марусине горе — то горе. Але ще більше воно в Оврама, ще пекучіше в матері. Та, бач, не тікають від людей, не згортаються стручком, як лист на морозі.
А ти, Ольго?
"Втек-ла, втек-ла", — скрекотали втулки.
"Струч-ком, струч-ком", — порипував шкворінь.
"Я писатиму, я ніколи вас, мамо, не забуду", — до щік притискала Ольга холодні квіти.
В макове поле врізався темно-зелений клин. Той, що танком зорали.
— Глянь! — махнув пілоткою Яшка. — Кукурудза як піднялась! Це ж я волочив.
По темному полю — кривулясті рядки зелених пагонів. Кукурудза густа, гніздиться кущами. Випинає до сонця тужаве листя. Але осот і вівсянка забиває, глушить молоденькі стебла.
— Скоро вийдемо на проривку, — сказав Яшка. — Пойняла?
"Зрозуміла, Яшечко, — затулилась маками Ольга. — Всі вийдуть. Матері з дітлахами. Дід Оврам. Тільки мене тут не буде…"
Ольга відсунулась трохи назад. Саме добре. Яшка не бачить її. Сидить понуро, сутулиться по-мужицькому. Про що він думає? Ользі видно його руді неслухняні кучми. Він ще хлопчак, цибатий кумедний Яшечка. Тільки напускає на себе поважного вигляду. А шия тонка, в бурих дитячих родимках. А зіщулить плечі — як той мізинець, в наперсток пролізе. А стягне пояс — вітер зламає. Лиш зростом, кажуть, у батька вдався: гінкий, високий, довгоногий. Але ж…
Яшка повернув голову, наче навмисне: "Яке ще "але ж"? Глянь теперечки на гвардії рядового!" Ні, таки справді було щось у ньому доросле. Насуплені брови, дві ранні складки півколом окреслили сухі зашерхлі губи. І не гладеньке пухке підборіддя, випестоване на білих хлібах, а тверде, огрубіле, з мідяним неголеним дротиком. Гострий, вигнутий ніс суворив його обличчя.
"Суворий… Хіба ж він суворий?" — теплий промінчик зблиснув у її очах. Пригадався Ользі недавній випадок. Прийшов до них Яша, кинув на підлогу клумачок. Мати до мішка — пшениця. Ярова, чиста, як золото, трохи, правда, відгонить цвіллю. "Яшо, де це ти взяв?" — сплеснула мати руками. А він стоїть, взявшись у боки, загадково усміхається: "Знайшов. Спечете коржі та з’їсте, тоді й скажу". Виявляється, пекли коржі того вечора і Яценки, і дід Оврам, і багато криничуватців.