Диня не стерпів такої образи. Заборсався в корзині, силкуючись устати. Гукнув Ользі:
— Гайда, свашко, звідси! Їх після бринзи, бач, у небо тягне, а ми натщесерце й по землі рачкуємо.
Ольга зраділа (саме нагода тікати), хутенько підвела діда Оврама, і вони почовгали з темного погрібця. На вулиці Ольга легко зітхнула. Вечір хлюпнув їм в обличчя запашним, медово-солодким повітрям із степу.
12
За тиждень Микола-танкіст підняв на яр чималу ділянку — гектарів, мабуть, сорок. Ще один плуг дістали, але не там, куди посилали Оврама. Диня повернувся із Сасового ні з чим. І тоді Трояниха згадала про дядька, що приїжджав до них із "Червоної зорі". Раненько вона вибігла на шосе, попутною машиною дісталася до Кіровограда. А в село прибула на мотоциклі з новеньким, дбайливо упакованим плугом. З того дня криничуватці орали у три лемеші. Це була дивовижна картина: суне по степу сіре присадкувате чудовисько, похитує довгим хоботом, скрегоче вишкіреними зубами, вгризається в жилавий дерен; за танком — низочка плугатарів, закурених пилюкою, обпалених південними вітрами. Час від часу міняються плугатарі, й ті, що змінилися, безсило опускаються на ріллю, пересохлими губами припадають до відерця, в якому Олесь приніс джерельної води: "Пийте, тіточки, це з нашого колодязя, смачнішої немає ніде". А нова зміна орачів грудьми налягає на чепіги, вивертаючи скибами злежану землю. "То як, тихше поїдемо, на першій?" — питає Микола чорних, як сама рілля, жінок. "Ви нас не жалійте, — відказує Трояниха. — На повну давайте, нам аби вихопить більше. Бачите, скільки степу гуляє…" Водій-механік включає другу швидкість, і ще голосніше вищить колішня, ще квапливіше скаче граділь, розтинаючи лемешами скам’янілий пласт чорнозему.
Пройдуть одні гони, другі — заступають на варту нові орачі, лише танкіст беззмінно вариться в задусі, в чаду, в жаркій скреготливій коробці. Комбінезон аж димить, покороблені чоботи — немов колодки; як від дьогтю злипається чуб, піт промиває доріжки на закіптюженому обличчі. Та солдат, вчорашній хлібороб з Херсонщини (Яшка про все розпитав його), не дає собі спочину:
Гей-гей, круторогі,
Поки носять мене ноги,
Поки носять мене ноги.
Будем краять перелоги!
Тут, у тісному закапелку, танкіст не почуває себе самотнім. Цілий день поруч нього, у бойовому відділенні, чергує "обслуга" — криничуватські хлопчаки. Вони сидять тихенько, щільною купкою, терпеливо смажаться, немов горіхи на жаровні, вбирають очима кожний рух, кожний жест доброго чародія-танкіста, що ворожить над химерними залізячками. Вони ждуть щасливої хвильки, коли солдат, усміхнувшись, бренькне пальцями по гострому кадику, мовляв, непогано було б промочити горло, і тоді "гармаші" наперегінці кидаються до відра, що стоїть під баштою, обережно передають кухлик з водою і захоплено дивляться, як артистично п’є танкіст: відкине голову назад, один раз — ковть! — і порожній кухлик летить через його плече прямо хлопцям у руки… Здорово! (І не знає солдат, що відтепер "гармаші" питимуть воду не інакше як по-танкістському, що й дома кидатимуть вони через плече і ложки, і свої штанці, і хоч не один гикне від материного стусана, та ніхто вже не виб’є цієї звички, як і хлопчачих згадок про геройського дядю — танкіста.)
Інколи у відкритий люк просувались довгі порепані ноги, широченні крила галіфе і нарешті — весь Яшка. Гвардії рядовий Деркач віддавав честь сержантові бронетанкових військ, і якщо механік охолоджував мотор, Яшка підсідав до нього ближче і за своє:
— Оце рулі повороту?
— Так точно, товаришу командир.
Яшка розправляв груди (жарт не жарт, а приємно, коли тебе командиром називають), серйозно розпитував далі.
— Береш рулі на себе — вліво поверта?
— Майже вгадали, товаришу командир.
— А це — зажиганіє?
— Еге ж, стартер.
— Не така вже й мудра штука, — підсумовував Яшка. — Вроді хетезе.
Танкіст добродушно сміявся, розплескував пілотку на Яшчиній голові, а Деркач, солідно хмурячись, натякав більш конкретно:
— До війни, якось у жнива, схопила різачка дядька Антона. Він тоді на хетезику лущував. Так от, упав чоловік на стерню, ну просто кінчається. Зупинив я безтарку, в село, кажу, везіть та швидше, бо тут йому й гимбель. Ну, повезли Антона, а я що — на трактор. І що б ви думали? Цілу норму одгахкав!.. Не вірите? Хай мені язик поприщить, коли брешу… Он хлопці скажуть.
Танкіст вірив, аякже, повністю вірив гвардійському хлопцеві, дозволяв йому посидіти за важелями, вмикати внутрішнє світло, та як тільки запускав мотор — дуже ввічливо відправляв Яшку на командирське місце, в башту: "Спостерігай, браток, щоб на міну, бува, не наскочили…"
Проводжали танкіста в суботу.
Вже ніч викотила волоський гарбуз на зоряне поле, вже впала роса на дрімотливий степ, коли орачі кінчили загінку, витягли на межу плуги, почистили їх і, глухі від утоми та гуркоту, зібралися йти у село. І тоді танкіст зупинив людей: "Що ж, попрощаємось, товариші… Завтра не приїду… На фронт відправляємось…" І хоч знали всі, що військова людина — це військова людина, що не сьогодні-завтра її можуть відкликати, але не вірилось: отак, неждано-негадано, розлучатися… Звикли до нього, як до рідного, як звикали колись до веселих трактористів, котрі цілий сезон ділили з ними хліб-сіль, пісні й тривоги.
Дітлашня обліпила танкіста, і дівчата протискувались до нього, і матері жалісно хлипали в хусточки. Бригадирка поцілувала солдата тричі, як сина перед дорогою: "Хай боронить тебе, сину, святая земля… У скрутну хвилину виручив нас, повік не забудемо", — і, заплакавши, схилилась вона на гарячий корпус танка.
Довго ще у прохолодній тиші чулося гримкотіння даленіючого Т-34. Поїхав танкіст. І повіз полонені ним серця хлопчаків, дівочі зітхання, невиказану материнську подяку…
Скільки й знав Яшка свого батька, той прокидався до перших півнів. Ще, як-то кажуть, чорти навкулачки б’ються, і темінь у хаті така, що краще не вставай — або лоба собі розсадиш, або в помийницю влізеш, а непотовкущий Гаврило схопиться, бувало, як на пожежу, пошкребе п’ятірнею груди, у шкарбани — човг, куфайчину на себе і бігом з хати. "О, вже поперся до конюшні старий сич! — буркне Ониська. — Ні тобі сну, ні спокою од нього". А Деркач блисне за вікном цигаркою, розсипаючи іскри, побухикає спросоння та й зникне у пітьмі. Навіть коли й не треба було йти до коней, не спалося Гаврилові. Встане серед глупої ночі, наробить гуркоту на все село: то сарайчик ладнає, то гримить кованими цебрами — воду носить у бочку, мовляв, розвидниться, будемо гній розкидати.