— І дерева недобре стогнуть. Сам чув: вітру нема, а із сосни — таке тяжке, таке тягуче скрипіння.
— Я йду, а воно як зблисне чорним вогнем, просто над моєю головою! Я так і присів. Глядь, а вся сорочка на мені обсмалена, — шамотів беззубо старий дід Лапоня, і досі наляканий пригодою в лісі. — Біда насувається…
Всі примовкли, стурбовано чекали, що скаже найвченіший муж — професор Варсава.
Професор нап'яв одні окуляри, на них другі. Треті почепив аж на кінчик носа. І його учні-лунаристи одразу посуворішали, підтяглись, всі як один повернулись до нього, до свого вчителя. А Варсава завмер у глибокій задумі, втопивши очі в глибоке нічне небо. Потім заговорив тихим, на диво спокійним голоском, та стільки мудрості, стільки проникливості і значущості було в його неголосній мові!
— Чого пливуть хмари? Чому стогнуть дерева? Чого зблискує вогонь у лісі? Про це не знає ніхто. Коли ніхто не знає "чому", ніхто не знає і "що".
І ніби вражений його загадковою мовою, десь в нетрях лісу зблиснув гострий вогонь і гулом прокотився в темних печерах ночі; а за ним почулося важке й нуд— ливе:
— Ов-ву!.. Ову-вов-воу! Pax, pax!
Те довге тягуче нудіння злякало присутніх.
Тривуси й стовуси посхоплювалися з лав.
Тоді й пихнув люлькою Сиз і глибокодумно промовив:
— Раз ми не знаємо "чому?", то комусь треба йти. Думаю, що саме мені. Туди! — і він ткнув люлькою в ліс, на Щербаті скелі, де й прокотився гулом гострий запах вогню.
Більше Сиз не зронив ні слова. Пригнувся, зашнурував черевики і попрямував стежкою. В темну потривожену ніч, де щось недобре творилося.
— Дядьку Сизе! Дядьку Сизе! — загукав раптом Чублик і кинувся за ним. — Я з вами! Візьміть мене, я з вами піду!
Вся громада стояла над лавками, з лісу потягло чорним гаром, а двоє, та ще місяць над ними, погойдалися, мов човники, побрели стежкою, невисоким соснячком, а потім заглибились в пущу.
Могутні сосни стояли в лісі рядами, ніби височенні колони. Хвоя вгорі зливалася суцільним темним шатром, та все ж де-не-де пробивалося світло місяця, і тоді від сосен лягали на землю довгі рівні тіні, а Чублику здавалося, що то лежать, притаївшись, якісь лісові богатирі-воїни. Йти під соснами легко, очам відкривались широкі галявини, і Чублик, піддавшись веселому настрою, раптом спитав:
— Дядьку Сизе! А ви вмієте ходити королівським кроком?
— Як, як? Я щось не розчув.
— А ось так: парадним королівським кроком!
Без довгих розбалакувань Чублик показав: легко, мов птах, застрибав на стежці; одну ногу він високо підкидав вгору, а другою робив два причовги:
— Оп-ля-ля! Оп-ля-ля! Спробуйте! Тіло саме летить у повітрі!
— Хе-хе!.. Спробую. Як той казав: втік не втік, а побігти можна. Ану, ану ж: оп! Ні, не з тої ноги почав: оп-ля!.. Хе! Оп-ля-ля!
— Давайте вдвох! Вашу руку: оп-ля-ля! Оп-ля-ля!
— Диви! Я й не знав — наче крила виростають за спиною!
— Оп-ля-ля!
— Оп-ля-ля!
Вони взялися за руки і полетіли, застрибали стежкою, один молодий і щупленький, як кібчик, а другий — товстий, з білими пишними вусами, натоптаний чоловічок, в кашне, в ступаках, як гриб моховик.
— Оп-ля-ля! Оп-ля-ля! Ви знаєте, ми всі в Лунарії ходимо королівським кроком. І професора Варсаву навчили! Тепер він підбігає до нас тільки так: оп-ля-ля! Оп-ля-ля!
— Ну годі. Я трохи стомився! Ху-у!..
Почимчикували повільніше. Сиз зняв кашне і, щоб воно не заважало йому, прив'язав бантом до ноги.
— Славно ми пройшлись! Аж упрів я, їй-право! А скажи, Чублику, професор Варсава, він теє… Що він показує вам на тих парашутиках?
— О-о-о! — загув Чублик і очі поставив гострими сливками. — Наш професор… Ви бачили сухі козельці? Парашутики у них довгі-довгі. Ну от, ви пускаєте один парашутик, а місяць вам світить, а ви йдете між деревами, а він летить над вами, летить чубком вгору, рівно, тихо летить і сідає неодмінно там, де вогка земля, і неодмінно зернятком у землю. Хитрий, шилохвіст! А тепер візьміть парашутик-крилатку із клена. Цей просто падає вниз додолу. Падає і швидко-швидко вертиться, як млинок, і описує, так вам і так викручує сліди. А візьміть з липи — цей штопором в землю, а з гірчака — летить і підскакує, а з тополі — ого, на той край світу може полетіти за вітром.
— Ну добре. От ви ходите за Варсавою і хукаєте на білий пух, всі пускаєте парашутики і щось там шепочете до місяця: мовляв, лети, лети понад лісом. І як? Що воно вам показує?
Ну-у-у! — ще більше здивувався Чублик. — Воно нам показує таке, воно таке нам показує, що голова обертом іде! Слухайте! От ми дмухнули разом — і хмарка парашутиків злетіла до місяця і тут… Падають, падають, крутяться перед оком… так завертять, закрутять свої сліди, що я сам, бувало, закручусь, впаду і думаю: як же його розплутати? А ви питаєте!
— Ага, Чублику! Ми, здається, теж заплутались, збились з дороги. Десь тут повинна бути стежка до Кабанячої річки. Стій, я зараз присвічу.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Обвуглені дерева. Страшна зграя, що пробиває собі дорогу в хащах лобами. Втеча, погоня, підводна мандрівка
Сиз витяг з кисета гниличку, присвітив над землею. В густі кущі, вниз, вела не дуже помітна стежка, протоптана дикими кабанами до річки. Вони пригнулись, продерлись крізь кущі, забрели в якесь болото. Добре, що буря чи вітер повалили старе трухляве дерево. І по гнилій колоді вони перейшли Кабанячу річку, а далі вступили в глухий, дикий ліс, куди стовуси й тривуси не дуже любили потикатися. Тут в болотах і хащах пропала не одна безневинна душа.
Густіший, похмуріший ставав ліс, більше бурелому траплялося на землі, все тут лежало безладно і давно обросло товстим шаром моху.
— Не біжи, — попросив Чублика Сиз. — Мені щось натерло ногу.
Старий сперся рукою на стовбур сосни, хотів глянути, що йому нестерпно муляє в п'ятку. І раптом… Висока сосна (від легкого доторку!) посипалась на землю, як порох. Сиз не повірив своїм очам. Так і стояв з простягнутою рукою, впираючись у темну порожнечу. А сосна рухнула на землю, осіла, і на її місці виросла купа чорного згару. Та ще гіркий перепалений пил хмарою висів над ними. Обом задряпало в горлі, вони переглянулись: що за притичина? І тільки зараз помітили якийсь дивний ліс. Ніби всохлий. Ніби він закам'янів, чи що.