З Біблії світить сонце; в "Кобзарі" місяць віддзеркалює його: вірші складаються, як чудесні видива, відбиті з світу духовного.
В Біблії — слово Духа Святого, сказане в безпосередньому зв'язку з земним пришестям Господа; а в "Кобзарі", — від цього як найвищої правди! — відгомін для нашої мови, для пізнішого слова людського.
Шевченко був співець від пророків і апостолів.
Вищої оцінки на землі: для поета, на всі століття після земного життя Спасителя, не знайти.
Йому шкодить гадка, що підказують суєтні мудреці, ставлячи "Кобзар" аж над слово Боже. їх намір принижує геніяльного поета, в'яжучи до нього гордість від антихриста.
Маючи перед очима глави з Писання і поряд вірші Шевченка, створені під їх впливом, — переконуємося: приходить світло нетлінне від Біблії для поета, що, сприймаючи його, заговорив, як новочасний вісник його, але не суперник.
Якби сам Шевченко почув про випихання своєї книги вгору, над слово небесне, — розгнівався б найдужче.
Через весь "Кобзар" проходить відголос новозаповітних істин, особливо з богоодкровенних стихів апостола Івана: про божественну любов Христа Спасителя — найвищу силу для неба ангелів і всього, що існує.
Прийшов сам Цар Світла, хто створив світи; хто має всі тайни і від свого божественного серця висвітлив найвищу з них! — до неї всі сонми ангельські піднімають погляди, як ми на високу повноту сонця: висвітлив тайну Причастя для спокутних; тайну того, що любов його — джерело і хліб життя для всього видимого і невидимого.
Тепер декотрі "наставники" вчать: мовляв, не можна того закону приймати, бо програєм боротьбу; і посилаються на "Кобзар".
Хотять скасувати наймогутнішу заповідь — закон, силою якого снажиться існування неба і землі. Що без неї здобудем?
Навіть, як здобудем весь географічний і політичний світ, — то без неї навіки погубимо свої душі.
Бачим держави, що її офіційно відкинули, і мають безодню крови і страху, злиднів, насильства, нудьги і розпачу.
Апостол Павло, бувши устами для Святого Духа, зримими і чутними людям, вимовив страшне в надсвітній правді речення, що остерігає нас: коли б ангел заперечив вчення Христа, як апостоли проповідують його, то й ангелові прокляття.
Заподіється непозбутний гріх від перекреслення хоч би однієї із заповідей Спасителя, особливо — головної: заповіді любови. Ціною такого гріха України не викупим; мусим обминути його певною дорогою, прийнявши повчення праведного Ісаака Сіріна: "люби грішника, але ненавидь діла його". В дусі найвищої заповіді Нового Заповіту й казав Шевченко:
... там будем жить, людей любить,
святого Господа хвалить.
(Кос Арал, 1848 р.)
Шевченків шлях до цього лежить через бурхливі суперечності почуттів, з вулканічною силою козацького гніву і прокляття на людотерзання, на катів — нелюдів, що розпинають праведних.
Тут повно душевних драм, обурення і пошуків, горя і надій, каяття, образи і зрештою, над усім — молитовне звернення до Божого милосердя.
В 1849 році, на засланні, в Кос Аралі, він написав: ... Боже милий! Як хочеться жити, і любити Твою правду, і весь світ обняти. Над бурхливість почуття і над огонь ярости — вкріплюється і зростає, ніби з церковного хору, найвища мелодія Шевченкової поезії: його молитва. Він побачив джерело всякої снаги і напрям до нього: не через скасування заповіді Спасителя, але якраз через ствердження її. Поет нагадував про запорожців, що мали своєю захисницею Божу Матір і побудували на Січі церкву Покрови; звідти, молячись, приймали в душі і серця наймогутніше світло для боротьби збройної: за порятунок людности, в найкращій героїці лицарства.
Мабуть серце людське велике в незримому обширі своєму, як весь світ.
Коли кладе собі в підвалини ненависть, — не матиме переможної сили і зрештою зруйнується, хоч позичить енерґію злоби від всього пекла.
Але, беручи для життя милосердну заповідь Христа Спасителя, що на ній небеса зиждуться, непобідиме буде, бо всі могутності незримі кріпитимуть його.
Засвітиться попереду хресний прапор, ніби для військ імператора Константина; нехай, супроти всієї темряви, знає: з тим знаком — перемога.
Загадка мистецькости
Остання загадка мистецькости, як і загадка краси, назавжди зостанеться нерозкрита.
Поле мистецькости — там, де найслравжніша правда. Не правдоподібність і не фото-фактографічна віддача. Але правда: разом з красою (не замінна красивість!) і разом з добрістю.
В мистецтві ніхто не знаходив правди, не люблячи її і не шукаючи духовної краси.
На широкій відстані: між натуралістичною подібністю зразків мистецтва — до об'єктів, і між найвіддаленішою відсвітністю їх тільки в абстрактній розгрі форм і кольорів: десь тут зарито скарб мистецькости! — так думалося.
Але за тисячоліття мистецького розвитку слробувано в численній повторності кожен крок на цій широчині, і все ж таки загадки не розкрито.
Здається — велетенський діямант її, завбільшки, скажім, з місяць, маючи безконечне число граней, — обертається перед історичними очима людства і безперервно виявляє в новому вигляді і світлі свою природу.
Відмінність взірцевих виявів безмежна. Ніхто не може сказати, що малювання повинно бути тільки — як в
Леонардо, або як в Ель Ґреко, або як в Ґрюневальда; хоч тут вершинність. Загадка криється також в духовному зорі; в погляді очима серця на видимий світ. Коли вибрали, наприклад, магнет, як велику підкову, то найвірніший "портрет" його повинен відобразити суттєві властивості, передусім магнетну силу. Інша справа: як зробити. Фізики креслять силові лінії магнетного поля, з двома його полюсами. Але це зображення цілком умовне; бо в фізикальній дійсності таких ліній, як покладено на папір олівцем чи чорнилами, або друкарською фарбою, зовсім немає.
Змалювати точно зовнішній вигляд магнету: в сивозалізному кольорі рівної поверхні його суцільної підкови, — означає відобразити його збіднено, з несправжньою, "натуралістичною" подібністю, без таємниці його сили, а відповідно тільки до властивости наших очей. Бо насправді немає суцільної протягнутости заліза як речовини: в ній неспоглядимо скоро рухаються огненні частки; їх порядок і розмірність між ними нагадують образ плянетної збірноти. Твориться, їх нелочислимою многістю, фантастична картина з дивними виявами магнетної властивости, пов'язаної з гармонійністю ладів. Хоч і це — тільки початок неосяжної складности.