"Як там Льоня влаштувався? — думала вона з деякою тривогою.— Хоча б нічого не трапилось, хоча б усе обійшлось щасливо!.."
Після того, що сталося між ними в ту ніч у садку на Кобищанах, Ляля не лише не сердилась на Леоніда, а, навпаки, він став для неї ще кращим другом. Можливо, їй, як дівчині, і справді трохи лестило те, що вона викликала в ньому такий потяг до себе.
А головне, що саме в ту ніч своїм благородним зреченням її, бажаної дівчини, в ім'я іншого Леонід одразу виріс у Лялиних очах. Хоча вона добре знала, чого все це йому коштує, проте, зустрівшись з нею наступного дня, Леонід тримався так, мовби між ними нічого не сталося або що він принаймні про все вже забув. Більше вони про це не говорили, хоча Льоня, як і раніш, при нагоді знов проводжав її вночі. Лялі було приємно, що вона помилилася в Леонідові. Доти, правду кажучи, вона вважала розхристаного танкіста здатним навіть на вульгарність. Принаймні не дуже вибагливим у таких речах. І зараз їй було не лише гарно, що він так одразу і до кінця зрозумів її, а, навпаки, вона навіть трохи шкодувала, що це кінчилося так одразу, бо вже не могла тепер сперечатися з ним, боронячи своє почуття до іншого. (А їй хотілось би боронити його й боронити!)
В цей час, як Ляля думала про Леоніда, він — по той бік ресторану — сидів, розставивши ноги, на дні забутого серед руйновища водопровідного люка. Він теж слухав височінь із своєї ополонки і нічого не чув, окрім звуків бравурної музики, які долітали до нього, наче з могили. Ноги Леонідові в поганих чоботях закоцюбли, курити хотілося, як в окопі. Здавалося, що якби тільки закурив, так і зігрівся б.
"Як там Ляля? — думав він.— Напевне, вона прийшла в туфельках... Звичайно, в туфельках. Якби це в нас дома, то я взув би її в піми. Вона, мабуть, і не знає, що таке наші сибірські піми!.. Та хоч би вже швидше летіли!"
А височінь, подзьобана зорями, мовчала.
"Чому ж вони не летять? — думала Ляля, з гарячим нетерпінням поглядаючи вгору на зірки.— Ну, чому вони не летять? Та хіба ж у них одна Полтава? Може, цієї ночі літають над Харковом або десь над Бобруйськом...
Але ж... чому вони не летять?
їй хотілося гукнути з цього дна щосили вгору: "Летіть же, рідні, летіть!.. Поміж високими зорями летіть! Не збивайтеся з курсу в темному піднебессі, почуйте мій голос і летіть просто на мене! Не думайте про те, що буде зі мною!.."
З невимірних космічних глибин дивилися на неї спокійні, холодні зорі.
В цей вечір ніхто не прилетів. Наступного — теж ніхто.
Але й на третій вечір і Ляля, і Пузанов були на своїх місцях. Вони тепер стали досвідченіші і, йдучи на своє чергування, обоє одягалися тепліше. І чергували майже спокійно, не хвилюючись, як перший раз. Немов відстоювали свої години на посту. Леонід уже ухитрявся навіть закурювати з рукава у своїй довбанці, хоч Ляля про це й не знала. "Будемо чергувати хоч місяць,— думала Ляля з холодною твердістю.— Колись таки діждемось".
І саме в цей вечір діждались.
Спочатку Ляля думала, що десь далеко гуде авто. Потім стало чути, що гул іде н£ низом, а горою. Немов стримано загули-забриніли морозні зорі від високої перенапруги.
Лунко вдарили зенітки. Крізь їхню тріскотнечу гул наближався, ріс, охоплюючи все небо над містом, і разом з тим ростучим рівним гулом росло у Лялі почуття безстрашності, терпкого молодечого зухвальства. Хотілося вискочити із своєї схованки, об'явитися всьому місту, з тайного зробити нетайне: "Це я накликала цю грозу і жду її, і вона йде!"
І раптом той гул, наче з'єднавшись в суцільний висвистуючий струмінь, ринувся з висоти вниз і розлігся громом. "Над Південним вокзалом!" — радісно майнуло Лялі, і майже одночасно з цим загриміло в протилежному кінці міста. "Над аеродромом!" — догадалася Ляля і, відскочивши до стіни, високо підняла руку з ракетницею: мотори, здається, ревіли над самою головою. По темному небу перебігла маленька тінь, закриваючи зірки, і знову за нею спалахнули ті ж самі зірки немов ще яскравіше. Ляля вистрілила, подумавши, що, можливо, гостра бомба, вагою з півтонки або й тонну, зараз засвистить до неї в цей короб-колодязь, і височенні важкі стіни розсиплються вщент, і від неї самої не залишиться найменшого сліду. "Можливо!" — подумала вона і вистрілила вдруге.
Як тільки перша ракета з блискавичною швидкістю зашипіла у височінь, загинаючись над рестораном, в цей момент з протилежного боку їй назустріч, мигнувши, помчалась друга, і вони, мов обійнявшись угорі, розсипались сліпучим сяйвом. Сотні очей побачили ці вільні сліпучі обійми над Полтавою, що яскраво — наче стався вибух двох зірок — спалахнули, освітивши кілька кварталів унизу. Стало на деякий час видно, як удень.
"Ми хоч там обнялися з тобою!" — подумав Леонід.
Не бачила цього тільки сама Ляля з своєї глибокої схованки. Вже після третьої ракети, яка не спалахувала занадто довго,— Лялі взагалі здавалось, що ракети, свистячи одна одній вслід, чомусь і летять, і спалахують занадто повільно,— вона почула, як могутній свист розгортається в неї над головою, врізаючись виючим звуковим конусом-перевертнем уже поміж самі стіни. Небо потемніло, зараз обваляться стіни, все злетить у повітря. Вона закрила обличчя руками і кинулась наосліп кудись у куток, в'язнучи в металевій покручі, вже відчуваючи на собі вагу обвалених стін. І в той же час їй було незвичайно легко на серці, ніскільки не шкодувала за вчинене — навіть якщо зараз сама опиниться під руїною! Якби вона могла викликати стократ страшнішу силу, то викликала б її.
Здригнулися стіни, блиснуло вгорі все небо, ударило громом десь поблизу. "Мабуть, оце!" — мигнула Лялі думка про ресторан. І ревіння моторів, і трахкання зеніток, і вигрщ могутнього вибуху — все було неймовірним, швидким, як бурхливе бушуюче сновидіння.
Гуркіт стих, все вгамувалось одразу, тільки мотори, віддаляючись, ревіли ніби ще дужче, розлючені боєм.
Ляля вихопилась з ями і кинулась бігти попід стінами, маневруючи поміж ними, як у заплутанім лабіринті. О, цей лабіринт вона добре знала!..
Гарячий, нудотний, як отрута, запах вибухової хвилі сповнював повітря, на снігу тріпався відблиск близької пожежі. Ляля перескочила до паркану і, перебігаючи під ним, озирнулась. Розвалений ресторан палав. Він понижчав, осів, даху на ньому вже не було зовсім.