Обкомівський зв'язківець, доповідаючи секретареві підпільного обкому партії про одну з перших своїх зустрічей з Лялею, запевнив, що дівчина швидко освоюється в нових умовах, що з неї виростає справжній керівник підпільної комсомольської групи.
Буваючи тепер на людях. Ляля не відчувала того тяжкого гнітючого сорому, який палив її перші дні. Тепер вона, йдучи вулицею, як і раніше, високо тримала голову в білій беретці, охоче зустрічала погляди знайомих, які теж мовби говорили їй: "Ми знаємо, Лялю, що ти залишилась такою, як була, тобто, може, стала навіть кращою, ніж була. Ми знаємо, що ти нічого не потоптала, нічого не зреклась. Та, зрештою, іншої поведінки ми від тебе й не чекали".
Можливо, спонукані саме цією певністю в ній, численні мамині знайомі, близькі й не зовсім близькі, зустрівши Лялю, озираючись, спішили порадувати її приємними новинами. Полтава повнилась оптимістичними чутками, які здебільшого і народжувались тут же, в самому місті. І ці вимріяні вигадки народного оптимізму підносились Лялі одній з перших як таємничі радісні подарунки.
— Ти чула, Лялю, подейкують, що вже відкрився Другий фронт,— шепотіли їй в одному місці.
А в іншому:
— Взято Ростов! Німці тікають з Донбасу...
А ще частіше Лялю саму питали: "Що чути там?" — і кивали на схід. Наче вона мусила знати це краще за них. При цьому вона щоразу в душі непокоїлась, чи вийде що-небудь з радіоприймачем, який взявся складати Валентин. Тоді б вона відповіла всьому місту одразу!
Полтава гула. Хоча минуло вже кілька місяців окупації і, здавалось би, повинна була з'явитись уже хоч видимість мирного життя тилу, проте такого життя не було. Все глухо бродило, ремствувало, вирувало. Полтава за сотні кілометрів від фронту так і залишалася досі на воєнному становищі.
В лісових районах області діяли партизанські загони секретаря підпільного обкому партії. Обкомівські вказівки, заклики і директиви місто регулярно одержувало в досить своєрідній фрмі — у формі прошитих кулями напівживих карателів, яких окупанти щотижня похмуро везли з близьких і далеких районів до свого міського шпиталю. Ці нещадні директиви кожному вказували шлях, як він має діяти.
Пізньої осені та з першими сніговіями з Харкова на Полтавщину плавом попливли голодуючі. Мимо будинку Убийвовків за місто на Кобеляцький тракт цілими днями рухалися із скрипом візки, запряжені жінками, підпихані дітьми та старими. Краяв дівчині серце той голодний безкраїй скрип! Везли сіль, мило, запальнички, білу глину... Міняти, міняти, за кусень хліба міняти! В центрі їх грабували німці, на околицях зустрічали, як розбійники, поліцаї, в полях вони самі замерзали, знесилені, край шляху. Прозвали цих людей "міняйлами". Нагло і дико вдерлося в життя це прізвисько, народжене лихоліттям! Не знали такого слова радянські люди до війни! Тепер воно обіймало все ширші верстви населення. "Міняйли"... Наче й справді йшлося про якихось первісних міняйл давніх похмурих віків.
Проте Ляля помітила, що навіть серед цих найзнедо-леніших не знайшли собі притулку зневір'я і розпач. Дорога, як ріка, несла з собою великий гомін. В Лю-ботині наші літаки розкидали листівки... Німців зупинили під Москвою... В Бодайківці партизани повісили на майдані зрадника старосту... Найсвіжіші звістки несли саме харків'яни. Подорожні розмовляли про все це не криючись, вільно, в повний голос... Атмосфера волі й невимушеності стояла понад трактом. Іноді серед перехожих траплялися чоловіки в шинелях, з протигазними сумками на боці. Ляля вгадувала в цих людях вчорашніх солдатів. Довірливо, не криючись, говорили вони, що тікають з тих або інших таборів, тікають хто вперше, а хто вдруге і тримають курс за Дніпро, в Чорні ліси, які в цей час почали вже оповиватися легендами. Зустрічні попереджували їх, де в найближчому селі треба чекати "собачника", як обійти комендатуру. Лялі подобалося, що люди перед лицем небезпеки стають дружнішими і піклуються одне про одного куди пильніше, ніж раніш.
Майже щоночі в Убийвовків ночував хтось з подорожніх. Хоча було розпорядження сотенного (тепер квартали були розбиті на сотні) не пускати без його дозволу ночувальників, але на це не зважали. Якось ночувати до них попросилася йеговірка дебела молодиця з санчатами, в яких сиділо, вкублившись у лахмітті, двоє дітей. Ззаду санчата підпихала, дрібно ступаючи, бабуся у ватяних штанях. Вже на подвір'ї, забачивши дим над димарем і радіючи ночівлі, діти весело поганяли матір, а вона тягнула мовчки, налігши згрудьмф иа лямку, припасовану з солдатської обмотки.
Увечері за чаєм бабуся жваво розповідала про харківські справи, а молодиця весь час сиділа задумана, ие зронивши слова.
— Який Харків був голосний та дзвінкий, а тепер заглух, замерз, голодує,— скаржилася бабуся.— А що вже на Холодній горі в таборах робиться — не переказати. Щодня машинами вивозять мерзлих полонених. А одного разу погнали їх на станцію снаряди вантажити на фронт. Так вони і снаряди, і себе разом з ними висадили в повітря — не захотіли на братів посилати!.. А на Сумській, матінко моя, повно мерців у підвалах... І не вивозять нікуди. Пошесть почнеться весною.
— До весни ще всього може бути,— несподівано озвалася молодиця хрипким голосом.
— Звичайно,— погодилася бабуся,— не вічно ж їм бути, коли всі люди проти!
Ця розмова чомусь особливо врізалась Лялі в пам'ять. "Коли всі люди проти! Проти!" — довго повторювала вона тої ночі в безсонній розбурханій темряві.
Наступного дня Ляля знову була в Іллєвського.
Вона застала його за незвичайним заняттям: Серьожка займався гімнастикою, виважуючи однією рукою стілець. Раніше, хоча хлопець і вважався членом товариства "Спартак", проте спортом не особливо себе знатужував, може, ще й тому, що на футбольному полі його, маленького, завжди підминали під ноги. Тим більше він здивував Лялю своїми вправами тепер, коли з харчами ставало щодень сутужніше. Від частого недоїдання вуха в хлопця вже стали прозорими, аж світилися. Та й сам він весь наче просвічувався, як крихке прозоре вухо.
— Чого це тебе раптом до спорту потягло? — зацікавилась Ляля, з деяким жалем оглядаючи Се-рьожку.