Вони рушили вже з Поду-Ілоае до Тигру-Фромоса, і Осип подумав, що і в Чунтуляка є серце — хіба по-своєму, не дбав за хлопця? Але сьогодні такий настрій, можливо тому, що не вийшов іще з іпостасі Іншого. Одне знає твердо: не хоче повертатися до Чунтуляка, хоч і повертається, тим більше, що той виразно натякнув йому — несила їм під одним дахом, а це значить, що даху він, Осип, фактично, й не має.
Отак котиться цим шляхом, людина без даху, людина на чотирьох колесах замість ніг. Погукує на коні візниця, побіч ведуть балачку люди, в товаристві яких хлопець опинився. Але він, здається, не бачить ані каруци, ні людей біля себе. Не чує навіть розмов, бо весь не тут. Назустріч трапляються навантажені ґон-тою вози, воли тягнуть їх спокійно і спроквола, а візниці — ніби витесані із колод боввани.
— Біля Ружиноси, — розказує побіч чоловік з великою бородою, — кочують цигани. Бува, нападають і на подорожан, особливо, коли замешкаються і поїдуть уночі.
Обличчя в бороданя широке, спокійне, ніс з-поміж заросту висувається бульбашний, ніби посічений лунками, і зчервонілий.
— З дровима в цьому краї погано, — продовжує свою мову бородань, голос у нього хрипкий, але густий, — крім того ці кляті комарі!
Бородатий з розмаху б'є себе по зарослій волоссям щоці, і Осип дивується, як можуть кусати бороданя ті комарі, коли він такий зарослий? Але неподалік Серет, і в повітрі й справді достобіса комарів. Та й не тільки тут, Осип запам'ятав їх, коли ночували в Браждешті дорогою сюди. Сам він комарів не боїться, навіть вільно ходив тоді й по дворі, хоча його співподорожан комарі заїдали.
Зараз Осип спокійний також, хоча все каруцине нутро понікуди заповнене ними, ніби потрапили в якийсь комариний вулик. Може тому, хлопець дивиться на бороданя поблажливо. Той вряди-годи вдаряє себе по щоках чи по шиї, важко дихає, аж надуває щоки, очі в нього чи вирячуються, чи неспокійно бігають.
Його співрозмовник високий і сухий, а на довгій шиї стримить видовжена вузька голова. Гостре підборіддя, гострий ніс, запалі щоки; притакуючи бороданеві, він похитує головою, і Осипові на мент здається, що та голова нежива. Що це опудало, до якого прив'язали кілька шворок та й посмикують за них: голова хить та хить, хить та хить — очі, хить та хить — губи. Тоді в худого й вузькоголового з-під жовтих зубів витирається кілька іржавих слів. І ці слова складаються на чудні оповіді, бо оповідає про жахливі речі: про те, наприклад, що в одному з поблизьких сіл народилася дитина, подібної до якої ніхто не бачив. Замість обличчя в неї — страмні речі: ніс як чоловічий, а рот як жіночий страм.
— А все інше, — сказав чоловік, роздираючи засипані комарями круглі оченята, — густо заросло волоссям.
І Осипові знову стає дивно, бо невідь-чому здалося, що та небувала дитина виросла і ввібралась в образ бороданя.
— Кажуть люди, — майже вищить худий і вузькоголовий, і той вискотлявий голос, ніби пилка, що ріже сире дерево, — коли таке дитя народжується, то це на біду! Ото, можливо, та Біда й наслала на нас оцих комарів, бо ще ніколи, так, ще ніколи не було їх так багато.
І справді, комарі майже застеляють од нього обличчя вузькоголового, при тому лізуть йому не лише у носа, очі, але й у рота, відтак, коли чоловік говорить, то ніби їх пожирає. Але Осипові від того не так страшно, як смішно. І саме те, що йому смішно, дореш-ти звільняє його від пригніти ранкового видження.
Комарі сідають і на нього, але Осип не зважає на них, очевидно, кров у нього пісна, тож комарі отарою жеруть бороданя, а вузькоголовому прагнуть залізти до середини. Бородань, крекчучи, витягає люльку й починає бити кресалом. Його співрозмовник витягує люльку й собі й також майже одночасно креше кресалом, ніби перекривляє бороданя, і від того, що повторює рухи, і від того, що це саме він такий повторює бороданя, Осипові знову стає смішно. Відтак і на душі в нього ще більше розпогоджується. Кусає губи, щоб стримати сміх і відвертається.
— Вода тут гнила, — сповіщає бородань, спльовуючи. — Коли переїхати через Серет, то й вода — гнила. Скоро він буде, голубчик!
"Голубчик" — це Серет, по той бік має бути вже інше повітря, а це значить: зникнуть комарі. Принаймні співрозмовник бороданя на це сподівається. Але й Осип прагне переїзду, бо по той бік Серету стане ближче до гір, а відтак далі від Яс — їх він покинув назавжди. І він знову думає про свою бездахість, хоч дах він і його супутники мають — оце тут, в каруці, де димарі — їхні люльки, а хата їхня — віз. Повільно плететься дорогою та дивна хата, трусячи їхніми нутрощами, а попереду — безмірний шлях. І як це, зрештою, чудово, думає Осип, коли попереду в тебе безмежний шлях!
3.
Ночували вони в Пашкані. Осип не міг заснути, так дико хропів бородань. Вузькоголовий спав, роззявивши рота, який був схожий на присос п'явки, і вряди-годи плямкав, а ще щось вряди-годи погукував із вереском.
Осип вийшов надвір. Похропували коні, доносило запаху старого гною, що його зібрано на купу в кутку двору. Хлопець сів на ґанка, і завісив голову на руки. Подумалося, що може, це доля така йому: їздитиме і їздитиме так ціле життя такими чи не такими дорогами; може, стане циганом, котрий тільки й має оселю, що на колесах. Йому почувся звук циганської пісні — десь далеко пригравала скрипка, а в унісон похропували коні. І Осип думав; поки що так складалось його життя, — все, за що не брався із людських занять, не лягало до серця. Тобто йому досі не хотілося ставати тим чи сим. Не хотілося прив'язувати себе отим ставанням тим чи сим, бо те не задовольняло Іншого, який не в Ясах у нього поселився, а жив віддавна в його нутрі. Чи не він велів хлопцеві жити як птахові в небі та й співати.
Знову подумав про сховані між його речей аркушики. На них — виладнувані німецькі слова. Закінчення кожного рядка однакове із закінченням наступного, часом вони в'яжуться навперехрест. Але Осип не впевнений, що ті слова й бажання Іншого — одне і те ж, бо ті слова, значною мірою, і йому чужі. Бо його давно вабить у гори — це він твердо відав. Хай би й туди спершу, у Нямц, бо поки що той Нямц — єдине в цьому чужому краї місце, де прихистилося його " я ".