Аж тут зірвався з місця Маківка, скрикнув:
— Мурашки!..
…Увечері Журба приніс додому пайок, мали вони з Мальвою гарну вечерю під зорями, що падали у став, та коли Мальва нагадала йому про жінок, яких мурашки роздягай сьогодні під шовковицею, він засміявся знічев'я, удав, що вперше чує про це. А тим часом біла "морячка" на тлі білого жита справила на нього неабияке враження.
Тут цвіркуни розспівались у спориші на сушу, а десь під шовковицею снують по воєнних дорогах бентежні мурашки, оберігають свої володіння. Декотрі несуть на собі білі дирижаблики, в яких іще не народжені діти мають закарбувати в пам'яті дорогу до шовковиці.
"Все літо цар Мина мандрував у свою країну. Мурашка! На дорозі натрапляв на безліч мурашок, але все жили там чорні мурашки, і його, інородця, не приймали. Не йняли віри і в те, що він, цар, посмів би пускатись у таку далеку дорогу без охорони і без зброї. От царя Никона в тих землях знали, чули про нього, а декотрі мурашнища були навіть завойовані ним, але відцурались від нього, коли прочули, що Никін помер. Цього ж самозванця, який видає себе за сина Никона й спадкоємця могутнього царства, випроваджували під конвоєм від одного кордону до другого, аж доки він, здолавши греблю та кілька крутих горбів, не опинився неподалік шовковиці.
Дозорці кордону провели його до Мокія (царі мурашок і великі вельможі прибирали собі людські імена), він правив тут після останньої війни. Мина стояв перед ним нещасний, виморений, хворий, але вірив у торжество справедливості, й те додавало гідності його постаті. Мокій в оточенні почту та гвардії довго дивився на царя Мину, певна річ, упізнав його, але мовив:
— Не він… Уперше бачу… Може, хто з вас? — звернувся він до почту. — Що скаже Макаріїі?
Макарій, верховний суддя, сказав:
— Нічого спільного… Хіба що за винятком кольору…
— Як же, Макарію, я цар Мина, син Никона. Ваш цар…
— Я іїце не сліїтий… — обурився Макарій.
Тоді знову заговорив Мокій:
— Синку! За такі речі я, звичайно, мав би стяти тобі голову ось цим мечем, що ним колись нагородив мене цар Никін. Та моя великодушність і піклування про підданих не дозволяють мені віднімати життя у будь–кого, кому я можу його подарувати. Так навчав мене Никін, так навчав мене і цар Мина, який загинув на останній війні.
— Але ж я не загинув. Я тут. Ось я, перед вами, Макарію, — звернувся він до судді. — Адже ж ніхто інший, а я зробив тебе верховним суддею, хоч цар Никін і застерігав мене щодо твоєї особи, підступної та безчесної.
— Царю, — звернувся превелебний Макарій до Мокія. — Я раджу тобі скарати цього самозванця на плоть. Адже ми маємо дбати ще і про розум нашого племені, а ти бачиш, що цей дивак несповна розуму, коли він сміє видавати себе за царя Мину, який так доблесно загинув на моїх очах.
— Чиніть! — звелів Мокій.
З'явилися ті, що карали на плоть, — два вояки з велетенськими щелепами. Обидва впізнали Мину, але веління царя було для них над усе. Мина подумав, що більше не побачити йому Пані, до якої виникли у нього якісь дивні, не знані досі почуття, не відомі мурашкам. І він звернувся до царя:
— Мокію! Адже ніхто інший, а ти колись повчав мене, що є на світі любов. Ти казав тоді, що це високе почуття невідоме нам, мурашкам…
— Ну–ну, далі…
— Ти казав, що від нього кожен ніби народжується вдруге, стає молодим, сильним, сміливим. Ти шкодував, що нам це почуття не підвладне, тому рід наш приречений жити у похмурому підземеллі, плодитись не від безлічі матерів, а від одної матері. Ми позбавляємо плоті мільйони істот, які могли б закохуватись, любити, радіти життю. Натомість ми перетворюємо їх у роботів без права любити і народжувати!
— Так колись стане і в людей, оскільки ми давніші за них. Кожен має пройти свою дорогу вдосконалень. Ми пройшли її раніше за них, вони колись прийдуть до того ж. Що ти просиш?
— Відпусти мене…
— Ти закохався?
— Так.
— У кого ж?
— В одну земну царівну…
— Нещасний. Я відпускаю тебе, але без права повернення сюди. Так, Макарію?
— Так. Це мудро, царю. Твоя великодушність…
— Проведіть його, — не дослухавши Макарія, звелів Мокій солдатам.
Мина поклонився і рушив до головних воріт. Він біг прудко, і солдати ледве встигали за ним. Мина боявся, щоб Мокій не передумав. До того ж Мина добре знав підступність Макарія. Будучи царем, сам не раз користався з неї. Страшна ненависть до царів піднялася в Мині, коли він стояв щойно перед Мокієм і чекав присуду. Тепер скоріше вибратися б звідси.
Заминка на воротях. Хто? Куди? Коли повертатиме назад? Охоронці удають, що й вони не впізнали свого недавнього царя, влаштували йому ганебний і доскіпливий обшук, наче він міг винести звідси саму корону. А посланці Макарія вже бігли сюди. Мина, озирнувшись, помітив їх, заблагав сторожу швидше відчинити ворота, вибрався на одну з воєнних доріг, якою ходив у походи ще з батьком, а потім і сам. Погоня Макарія наближалась, Мина чув за собою її тупіт, а далі й важке дихання передніх. Сили залишали Мину, кожна втрачена мить тепер могла коштувати йому життя. Та ось він помітив павутинку, одну з тих, які повисли над полем. Саме стояло бабине літо. Мина добіг до павутинки, відчепив її від стеблини, всівся на неї і поплив, гнаний вітерцем.
Ось ставочок, гребля, велетенський сад, а на пагорбі і сама хата Пані Властовенко, заснована антенами, ніби павутинням. З хати долина музика далеких світів, напевне, знову співає та жінка невідомою Мині мовою. У подвір'ї майструє щось Микола Рак, Мина впізнав його, привітав із павутинки. Але ніякої відповіді. Тільки вітерець посвистує в павутинці, надимаючи й піднімаючи її в небо разом із царем. Куди вона занесе його, де приземлиться?.. Цар Мина заплакав з розпачу, коли Зелені Млини геть помаліли і залишились на землі далеко–далеко. Ліпше було загинути у своєму царстві, аніж отака голуба пустеля. Що вище він піднімався, то страшнішою здавалась йому самотність, і він не знайшов якогось іншого способу звільнитись від того тоскного і жорстокого почуття, як впасти з павутинки. Так загинув цар Мина, цар мурашок…"
А на ту смерть голос Пані: "Доброго ранку вам!" І як вони здогадуються, коли саме приходити на смерть своїх лицарів?.. Не знаю, як там цар Мина, а я живий, коли почув її голос. Прокидаюсь і дивно мені: Пані вже нема, лише її голос ще вчувається мені, а на столі лежить гарний окраєць казенного хліба, який видають кочегарам для рейсу. "І чого б то раптом? — дивувалась бабуся. — Ми ж і не родичі, і не свати, і не куми ніякі. Аж тут Паня з хлібом… — Бабуся відламала дрібок, поцілувала: — Справжній хліб. Тільки солі багато. А то вони там вагу наганяють сіллю…" Пішла в комору, знайшла там серпа, юрка для в'язання, потім дістала білу хустину зі скрині, сказала: "Бач, який Липський. Доки дід жив, то не вилазив з хати, усі вечори тут пропадав з комнезамами, а це і про зажинки не сказав. А ти ще молочко йому носиш". — "Дівчата ж не винні, що він такий". (У Липського було трійко дівчат.) — "А хіба я кажу, що винні?"