"Гиря?.." — "Гиря, біс їм у печінку!" І підвісили її на вихідний рубіж, ще і ще раз вивіривши точність падіння гирі.
Після тієї ночі один із вавилонян довгенько не виходив на люди (то був Назар — Назарком його називали, приймак із Прицького, на якого вже давно падала підозра, а це вже — не могло бути і найменшого сумніву — впала саме на цього поганця Явтушкова гиря). Назарко і досі ходить горбатий, зате яким гоголем почувався після тієї ночі Явтушок (ні, це треба б побачити!), він, напевне, гадав, що корова взагалі вже не має до нас (до Валахів тобто) ніякого відношення і вся належить йому — вся, ба чи не разом із хлівцем та всіма фортифікаційними оборудками до нього (пудова гиря і справді належала Явтушку, він придбав її, коли ще був злидарем, але вже мітив у великі господарі). Тепер він приходив на кожне доїння досить безцеремонно і сам стежив за розподілом молока. Коли ж мати якось натякнула йому, чия корова, Явтушок сказав: "Корова коровою, та знаємо ж бо і Валахів. Котрий Валах обидить себе?" Мати поклялась більше не заходити до хлівця, корову видоювала Пріся (молока побільшало при тому), Явтушок ділив його найсправедливіше, але конфлікт між Голими та Валахами все ж назрівав великий. Валахи дедалі більше схилялись до того, що треба прирізати корову, доки вона зовсім не перейшла у власність Явтушка.
Одного світанку, вельми раннього, батько вибіг пересвідчитись, чи вона є, розбудив Явтушка, разом узялися відмикати двері й, погамувавши гирю, могли пересвідчитись, що хлів був порожній, у ньому навіть не пахло молоком. Зате у стрісі зяяла проривина й виднівся шмат неба, на яке вела гінка драбина. Тільки очі дивилися з–під ясел (залишили голову), а корову в мішечках винесли через стріху — ту частину фортеці, яку Явтушок не брав до уваги. Драбину було спроваджено до сільради, як звинувачення, ану ж бо там хтось признає її. Вона стояла під сільрадою довгенько, аж доки Савка Чибіс не витопив нею сільрадівську лежанку, на якій спав. Тим часом доля обох родин повисла на волосинці, батько засипав тенета, щоб туди не попадали діти, виніс із хати всю холодну зброю, а Явтушок знову став похмурим та небалакучим. Інколи надовго заходив до нашого хліва, — безперечно, він знову вигадав щось геніальне, але все вже не мало ніякого сенсу, адже не було самої корови…
Розділ третій
"Як там твій Білий Лебедин?.. А тут появився Соснін. Той, той, Вікентій Мстиславович. Засновник комуни. Організовує тепер першу МТС на Побужжі, в наших Семиводах. А по сусідству, у моєму Козові, відкриваємо технікум землеробства. Місце дуже гарне, при лісі, у колишньому маєтку Браницьких. Соснін відкрив там агрономічні курси, які й мають перерости у технікум. Читає на них політграмоту, агрономію і ще там щось. Соснін учився колись у Сорбонні разом із Мануїльським Дмитром Захаровичем. Здоров'я у нього нікудишнє, був поранений куркульнею (там, на Оці), але штани напрасовує щодня, як і колись, у комуні, й духом не падає…
Революція може перемогти в один день, в одну ніч, якщо вона підготовлена всім ходом історії — то спалах, вибух. А ось дрібновласницькі ідеали селян удасться зламати не зразу. Останній оплот колишніх ідеалів впаде тоді, коли селянин перестане себе відчувати рабом землі, коли він стане індустріальним робітником. Цей клас буде меншати числом, зате ставатиме дедалі передовішим загоном суспільства. Щезнуть Вавилон, Глинськ, а натомість виникне напівфантастичне місто аграріїв… Я і питаю в Сосніна: а де ж подінемо мільйони селян, яких вивільнить машина? Поглинуть їх промислові центри великих міст. От які справи чекають нас у майбутньому. А поки що життя важке. Чимало земель не засіяно, буряки нищить довгоносик, піднялися чортополохи з колишніх меж, озимина у свиріпі — прямо голова болить від жовтого цвіту, а маловіри чекають, що ось–ось усе розпадеться, і вони знову розберуть свої нивки і хліб із них завезуть на власні тічки. Я бачу, як вони нишком ладнають ціпи, решета, лагодять мішечки на збіжжя. Селянин! Чи є що–небудь загадковіше за нього? Але вже йдуть молотарки, Соснін на курсах спішно готує машиністів та барабанщиків.
Сіялки бурякові я наказав гарненько почистити, змастити і поставити на видному місці рядочком. Бо як тільки ми почнемо з ними ховатися чи замикати їх, то можемо привернути до них увагу ворога, навести його "на ціль". Варя і досі не повернулась, але щодосвіта, коли я виходжу на райкомівську кладку вмиватись, то бачу, що в її заводі купається якесь біле божество. Але то не вона. Може, якась родичка Снігурів приїхала на вакації".
"Ти так описав, що наче я і побував у тій заводі… In mente . То наша фантазія, Климе. Марення. А в житті є просто Варя Шатрова — у ластовинні і з великими синіми очима кольору Гіпаніду — здається, так називав Геродот наш Буг. У кожній жінці нас або приваблює, або відштовхує її минуле, але це краще, ніж жінка взагалі без минулого. Жінка без минулого, здається, не може мати й майбутнього. А звідки–бо йому взятися, з чого розвинутись, коли не було драми, трагедії, горя, сумніву?.. Сірість та буденність жінки відчувається на відстані. Варя не належить до вродливих жінок, та є у ній щось таке, чого нема у моїй Іванні, ота безпосередність, чи необумовленість, чи як би його сказати. Напевне, найважче жінці залишитись просто собі жінкою. І тоді вона на грані білого божества, яке ввижається моєму другові з райкомівської кладки…
А я тут удень головую, а вночі орю перелоги на "катерпілері" . Маю зо двісті гектарів будячиння, у яке ні волами, ні кіньми не поткнутись. Джунглі з будяка та ожини, вода закипає у "катерпілері". Ось що зростив мій батечко, викохуючи воликів та читаючи журнал "Сам собі агроном", в якому, між іншим, є і писання нашого Сосніна. Я випадково наткнувся на них, раніше й не знав, що видавався такий журнал і навчав мого батечка усього того, з чим ми потім зустрілись у Вавилоні і тут, у моєму Лебедині. Скажи Сосніну, що тепер я і сам дещо почерпую з того журналу, певна річ, не для себе, для колгоспу. Між іншим, є там і про шкідників: бурякових, картопляних, пшеничних і всяких, ба навіть трояндових.