— Пане Манжус, — почав Явтушок, поклавши патрони до кишені, — ваші печі й досі викликають захоплення у Вавилоні, й хоч ви зараз при поважному чині, та чи не могли б ви… Даруйте, звичайно, можливо, з мого боку це зовсім нечемно, але для справжнього українця піч однаково, що олтар для віруючого. То і тепло, і затишок, і спочинок, і лікарня, а якщо піч іще гарно змайстрована, тоді це і насолода для ока. Я хотів би мати піч з отими червоними приступцями, пане Манжус. Краса неймовірна, піднімаєшся туди, як до храму…
Манжус був зворушений такою мовою, очиці у нього заіскрилися, а вусики "а–ля Гітлер" наїжились від посмішки (тоді майстер мав нормальні людські вусики, завважив Явтушок).
— Пан Голий має марки? — запитав майстер.
— Досі не бачив, які вони. У Вавилоні ходять поки що наші гроші.
— Мовчіть про них, з цими грішми покінчено назавжди. Якщо пан Голий заплатить мені ось цими, — він вийняв з нагрудної кишені пачку й подав Явтушку, — то я згоден поставити йому піч. За тисячу марок! — засміявся Манжус, відбираючи від Явтушка німецькі гроші.
Його сміх пройняв Явтушка до живого, то був якийсь зверхній сміх, і Явтушок тільки й сказав на те:
— Е, не кажіть, наші гроші були куди більші за розміром і справляли враження. Ви мали коли–небудь в одній купюрі тисячу карбованців? А я тримав, і не раз, коли платив погорільцям страхові. Але ж піч за тисячу марок? Коли в мене поки що немає жодної…
— Будуть… Коли ви вже стали на цей шлях… пане Голий.
— На який шлях?
— На який? Хіба вам треба пояснювати? Хіба гвинтівку пан Ріхтер може видати першому–ліпшому? Вам не про піч варто думати, пане Голий, а про Сибір. Повернуться наші — вони нізащо не подарують вам цієї гвинтівки з рук шефа гестапо.
— Але ж ви… Як я бачу… також при оружжі? — ("Випробовує, бестія", — подумав Явтушок).
— А ви що ж думали? Що Глинськ може обійтись без Пилипа Македонського?!
— Невже це товариш Македонський? — мимоволі вклонився Явтушок, вельми близький до того, щоб повірити у своє припущення. Він знайшов навіть дещо спільне в рисах обличчя, але вуса примусили його відкинути геть це припущення, і він додав, готуючи собі шлях відступу: — Я жартую, звичайно, пане Манжус.
— А ви не жартуйте, бо це, може, він у моїй особі. Зміна властей ще нічого не визначає. І при німцях можна залишатися патріотом і навіть Македонським. Якщо отут (він показав на душу в чорному сукні) б'ється справжнє серце. Я певен, що, якби Македонський міг опинитися тут, то від цього ми з вами, а втім, я можу говорити тільки про себе, ніскілечки не програли б. І коли мені випала така можливість, то я скористався з неї без найменшого вагання. Хоч, як ви знаєте, у мене були підстави переметнути до них. Ну, а ви хоч вагались?
— Вагався. Дуже вагався… — зовсім розгубився Явтушок, не знаючи, хто перед ним.
— І що? — Манжус пройшов до дверей, виглянув у коридор. Причинив двері.
— Як бачите. Опинився при тих інтересах, що й ви…
— Вам можна вірити? Товаришу Голий?
Явтушок мовчав. У ньому змагалися страх і совість, але страх явно переважав, і Явтушок не зміг відповісти щось певне на запитання Манжуса. (Не то пана, не то товариша — ось у чому заковика для Явтушка.) Манжус чекав, постукуючи пучками пальців по дикту стола. Звук такий, наче в тих пучках метал, олово. Явтушок на ту хвилю не міг згадати, з якого металу робляться кулі. Він все ж видобув відповідь, чи не єдино можливу за таких обставин:
— Можна, пане Манжус. Але ж не так відразу…
— Чекати ніколи і ніяк. Завтра вже може бути пізно… Підійдіть ближче. Не бійтеся. Тепер–то вже вам боятися нічого…
— Авжеж, авжеж… — Явтушок поставив під стіну свою гвинтівку, щоб бодай трішки дати душі спочити від неї.
— Крім мене і вас, жодна душа не повинна знати про це. То смерть, муки, тортури…
— Кажіть, доки я ще живий…
— Вони зігнали з навколишніх містечок сюди близько двохсот єврейських родин. Ви, певно, бачили їх, вони мостять дорогу.
— Бачив. Вітався з ними, там багато знайомих. З самого Глинська. Лейба Маркович, Абрам–ковбасник, мій цирульник Матвій, я ж бо останні роки, будучи при службі, стригся тільки в Глинську. А ковбаси, які витворяв Абрам! Я кращих ковбас не куштував ніде в світі. — (Явтушок далі Глинська ніде і не був, за винятком хіба що своєї відомої одіссеї в тридцяті роки, але тоді йому було не до ковбас). — Невже їх розстріляють? Невже їм, німцям, не потрібні ковбаси? Невже вони привезли сюди цирульників?
— Так, їх розстріляють. Можливо, завтра.
— Вони знають про це?
— Знають. Я їм сказав. Відвернути їхню смерть уже неможливо. Є наказ якогось Кейтеля армії і всім гарнізонам. Ці роботи вміють виконувати накази.
Вбіг зовсім молоденький поліцейський. Віддав честь з порога. Доповів:
— Пане начальнику, в Зелених Млинах затримано жінку, яка відмовляється, що вона Мальва Кожушна. Ми привезли її сюди. Привести?
"О боже! — зітхнув Явтушок. — Мені зараз тільки й бракує зустрічі з Мальвою Кожушною!" Манжус ніби вгадав його думки.
— Через півгодини.
— Слухаюсь. Геть схожа на Мальву Кожушну. По тій карточці, яку ви показували нам.
— Розберемось.
— То ж наша, — сказав Явтушок, коли кроки поліцейського вщухли за дверима.
— Я знаю. Вони вже приводять сюди третю Мальву, але байдуже. Я думаю, що самої Мальви в районі нема.
— Оті два Т у пана Ріхтера…
— Мерщій підіть скажіть це йому…
— Кому?
— Ну, пану Ріхтеру… Ми стоїмо на тому, що знаємо менше, аніж насправді знаємо. Чим менше знатимемо ми, то менше знатимуть і вони. Гадаю, ви мене розумієте?
— Я був ординарцем самого генерала…
— Дітей можуть розстріляти разом з дорослими. Не можуть, а напевне. Скільки Вавилон може переховати дітей?
— Коли?
— Сьогодні ж. Цієї ночі. На світанку вже може бути пізно…
— Скільки накажете, пане Манжус…
— Ви на підводі?
— На майдані на мене чекає Савка з кіньми.
— Це той, що вічно сміється?
— Перестав. Десь прочув, що німці розстрілюють божевільних. Тепер ані пари з вуст. Мовчить як риба.
— Затримаєтесь до ночі. А вночі… Ви знаєте, де була пролетарська корчма?
— У старому млині. Не раз частувався там. Були часи! Все було.
— Зупинитесь і заберете дітей. Малечу на воза, а старші йтимуть пішки.