Тод кивнув головою.
— Кінець кінцем я звернувся до людей, які були єдиними, хто міг мені допомогти. Вони допомогли багатьом, а я вже не мав більше сили тікати.
— Ви звернулися до "Одеси"? — перебив його Тод.
— Ні, до сицилійців,— відповів Дюсандер стримано, і Тод знову спохмурнів. — Вони зробили все. Фальшиві документи, фальшиве минуле. Ти не хочеш чогось випити?
— Хочу. У вас є кола?
— Ні. Коли немає. — Він сказав "кули".
— А молоко?
— Молоко є. — Дюсандер пройшов під аркою до кухні. Засвітилася лампа денного світла. — Я живу зараз на дивіденди від акцій,— знов почувся голос старого. — Ці акції я придбав по війні на ще одне вигадане ім'я. В одному банку в штаті Мен, якщо це може тебе зацікавити. Банкір, який придбав їх мені, через рік опинився у в'язниці за вбивство власної дружини... життя іноді підносить нам несподіванки, хлопче, hein?[4]
Дверцята холодильника відчинилися і знов зачинилися.
— Ті шакали сицилійці нічого не відали про ті акції,— сказав він. — То сьогодні вони скрізь, а тоді на північ далі Бостона і носа не потикали. Якби вони знали про ті акції, то і їх би теж відібрали. Вони б мене голого спровадили до Америки, щоб я тут конав на державну допомогу та на харчові талони.
Тод почув, як він відчинив шафу; почув, як у склянку наливають рідину.
— Трошки "Дженерал моторс", трошки "Америкен телефоун енд телеграф", сто п'ятдесят акцій фірми "Ревлон". Так мені порадив отой банкір. Прізвище його було Дюфресне — я запам'ятав його, бо воно скидається на моє прізвище. Здається, вибрати акції для мене йому вдалося значно краще, ніж убити свою дружину. Crime passionel[5], хлопче. Це ще раз підтверджує, що всі люди — віслюки, яких навчили читати.
Він повернувся до кімнати, тихенько човгаючи капцями. В руках у нього Тод побачив дві пластикові склянки, дуже схожі на ті, що їх іноді роздають при відкритті нової автозаправки. Ви заливаєте бак пальним, і вас преміюють такою склянкою. Дюсандер подав Тодові молоко.
— Завдяки акціям, придбаним мені Дюфресне, я непогано жив перші п'ять років. Але потім продав акції "Даймонд метч", щоб купити цей будинок та невеликий котедж неподалік Біг Сур. Далі інфляція, криза. Я мусив продати котедж і одну по одній акції всіх компаній, що були у мене, більшість із фантастичним зиском. Якби знання, то я був би їх придбав далеко більше. Але я подумав, що, з другого боку, так буде надійніше; акції, як кажете ви, американці,— річ авантюрна... — Він беззубо присвиснув і ляснув пальцями.
Тодові зробилося нудно. Він прийшов сюди не задля того, щоб слухати, як Дюсандер торочить про свої гроші та акції. Думка про шантаж ніколи не приходила Тодові в голову. Гроші? А що він з ними робитиме? Батько давав йому кишенькові гроші, та ще газети. А якщо якогось тижня його витрати були більшими, то завжди знаходився хтось, кому треба було підстригти травник.
Тод підніс склянку з молоком до рота і завагався. Він знов усміхнувся своєю звичною усмішкою... чарівною усмішкою, і простяг преміальну склянку Дюсандерові.
— Відпийте трошки,— промовив він, ніяковіючи.
Дюсандер глянув на нього, не розуміючи, що до чого, відтак вирячив налиті кров'ю очі.
— Gruss Gott![6] — він узяв склянку, зробив два ковтки і віддав її хлопцеві. — Повітря не хапаю. У горлі не дере. Запаху мигдалю не відчуваю. Це молоко, хлопче. Молоко. Молоко фірми "Даерилі фармз". На коробці усміхнена корова.
Тод якийсь час мовчки дивився на нього, потім злегка сьорбнув молоко. Так, воно мало смак молока, проте спраги він уже наче й не відчував. Тод поставив склянку. Дюсандер знизав плечима, підніс свою — там була добряча порція віскі — і вихилив склянку.
— Шнапс? — спитав Тод.
— Віскі. "Старосвітський бурбон". Дуже добрий. І дешевий.
Тод колупав пальцем шво на джинсах.
— Так от,— сказав Дюсандер,— якщо ти теж вирішив мати свою "авантюрну річ", то мусиш зараз визнати, що акції, які ти вибрав, нічого не варті.
— Що?
— Шантаж,— сказав Дюсандер. — Хіба це не так називається в "Манікс", "Гаваї п'ять-0" та "Барнабі Джоунс"?[7] Здирництво. Коли це...
Але Тод уже сміявся, від щирого серця, як уміють сміятися лише діти. Він трусив головою, марно силкувався щось сказати і сміявся далі.
— Ні,— сказав Дюсандер і раптом зблід іще дужче, вигляд у нього був ще переляканіший, ніж тоді, коли вони тільки починали розмову. Він ще раз приклався до склянки, поморщився і зіщулився. — Я розумію, що це не... у всякому разі, не грошове здирництво. Але, хоч ти і смієшся, я нюхом чую, що це — шантаж. Чого тобі треба? Чого ти прийшов сюди і турбуєш стару людину? Можливо, як ти кажеш, я й був колись нацистом. Навіть служив у гестапо. Та тепер я всього-на-всього старий чоловік, і, щоб спорожнитися, користуюся свічками. Кажи, чого тобі від мене треба?
Тод уже не сміявся. Він дивився на Дюсандера зі щирою, зворушливою відвертістю.
— Я... я хочу почути про все оте. Та й годі. Це все, чого я хочу. Чесно.
— Почути про все оте? — луною озвався Дюсандер. Вигляд у нього був украй розгублений.
Тод подався наперед і поставив засмаглі лікті на коліна, обіпнуті синіми джинсами.
— Саме так. Команди розстрілу. Газові камери. Крематорії. Люди, яких примушували копати собі могили, а потім ставили їх на край, щоб вони туди падали,— кінчиком язика він облизав пересохлі губи. — Перевірки. Експерименти. Все. Я хочу знати все про всі оті класні речі.
Дюсандер дивився на нього, і в його погляді стояли подив і очужілість; так міг дивитися ветеринар на кицьку, яка на його очах привела цілий виводок двоголових кошенят. — Ти монстр,— промовив він тихо.
Тод пирснув.
— Якщо вірити книжкам, що я читав, коли писав свій реферат, монстр — то ви, пане Дюсандере. Не я. Ви спроваджували їх до печей, не я. Дві тисячі щодня перед тим, як прибули до Патіна, три тисячі — потому, три з половиною — перед тим, як туди прийшли росіяни і поклали цьому край. Гіммлер називав вас експертом у цій галузі і нагородив медаллю. І ви ще називаєте мене монстром, хай вам чорт!
— Усе це мерзенна американська брехня,— сказав, мов ужалив, Дюсандер. Він ударив склянкою по столу, і віскі хлюпнуло йому на руки й на церату. — Не я заварив ту кашу, і не мені за неї відповідати. Мені давали інструкції та накази, а я їх лише виконував.