Тільки слідів наробила на замочкові; цегла кришиться, буде видко шкоду Вона попробувала паличкою підважити, і дужко тріснуло — тонюнє й іржаве.
"Тако паличкою й погребу, бо веслом не подужаю",— сміливіша думка найшла.
— А-гий,— махнула на качок, що цьопали ряску аж біля човна, так їм цікаво було, куди це баба гребе.
— Як вам так хочеться бабу перекинути,— сварилася вона добрішим голосом на качок, бо вже човен у зілля в'їхав, і їй стало видко сушу.
їм там на містечку де качок тримати; хіба хто гусей заводить,— бійся в траву ступнути, бо од "патронів" аж грузько. А цим закусилівським добре: раз, та й вода.
Вона собі три курки має, й то клопіт який. Глядися цього Арсена вскаженілого.
Нема відома, хто це отруту понакидав у бур'яни. Оно Вера Бойчучка носилася по містечку з тарілочкою,— якогось мелясу гарно наллято, не дзьобне гуска, то язиком лизне: на шкло затверділо.
"Це тільки Микола хадзяйства не держить.— Богинька одшукувала межу в картоплинні, кудою б ступити, проте лихого на сина в серці не мала; хай живе, як хоче.— Як ти мене слухать не хтів". "Стій-но, я йому зара слоняха об'яжу",— аж наче зраділа баба роботі.
Вона й тої хустини не пошкодувала, що рукою на паличці тримала, коли — то й чоло втре.
"Бо геть горобці склюють".
Не бачила вона Миколи, як не виглядала; хоч би собака гавкнув. Але ж та хазяйка усе живе з двору позводила.
— Цінь добрий, Миколо,— потарабаніла паличкою об перелаз,— вбізвись-но, де ти?
"Не буду в хату заходити, хай з вулиці бачать, що мати стоїть". Микола матір ззаду налякав — ішов з рибою; ще й гавкнув.
— Ти думаєш одпасати чи скільки вони вже до мене ходитимуть?
— То є розум — тримати ще цю корову?
— Поля казала, прийде подоїть.
— ІЬре мені, це та Полька шкандибатиме аж сюди. Твоя гучителька вже тобі напорала.
— Вона мене рятує од моєї хвороби, ви не кажіть так Ну да, всеньке село сміється, якого Богинька сина має.
Посадовили їх вряд у клубі на сцені — вирішуйте, люди, бо далі терпіти не мона. Микола її в костюмі; вона тоді й думки не мала, що це так Поля вже пристаралася. Доходить до нього черга; він у крик "Лю-юди! Я вже не п'ю, спитайтеся меї жінки. На роботу ходжу, людиною зробився". Усі падають од реготу. Але, думаєш, не так само,— еге.
Боялася й обізватися десь: скажуть, ти ж мати, де ти раніше була. А вона вже добре розгледіла, яка це хвороба; так то збоку не дуже що й розбереш. Ха-но вечір, і тако голову закидає вгору, й позіхає довго й голосно, буцім не виспався. А раз увійшла в хату — й не глянув; руки зіклав на грудях, нижче тако розганяна книжка "Старосвітські батюшки й матушки". Що, — дивиться в стелю та й. Прочумався трохи, веде її в берег, каже: "Баште отого камінчика біля кладки? Я його не здужаю підняти".
— То їхав би в Житомир, може, там яка робота. Подивився, наче не взнає цю стару містечкову бабу.
— їдьте, як вам треба, мені в селі добре.
Це зачепи, то буде. І що колгосп йому города прирізає, і що новий голова десь на кращу роботу бере. Бо таких людей тра.
Чом ні,— розтратяться, то буде на кого знов списати. Яке це воно в чорта вже хазяйнування, як людей до безуму призводить.
Тутечки курку підіб'ють грудкою, то душа заходиться, а там хіба одна тисяча перейде з рук в руки,— й байдуже. Це тільки син її одбуватиме в світі, бо тим що: зо два, зо три роки одсидять, та й на інші села, де їх не знають.
— Це мені казав Петро Клікмаїршин, як ми з автобуса верталися; його десь у нас не хтіли приймати. То він до сестри поїхав. Та вивчився, та й назад, додому ж думає. Еге. А в Києві чорта встроїся. То він десь в селі, і їздив уже на тому поїзді, але з жінкою жив на квартирі. А то такий закон: як у селі живеш, то тобі й платять менше. Буцімто хадзяйство держиш А в них яке хадзяйство,— якась тітка вступила півхати.
— Одколи це Петро на колії робить, чуйте? Петро в моїй бригаді трактористом був.
Богиньці тра була клямка на сінешні двері, а в кузню боялася йти до Німого, й Петра спиталася. То він поміг. Але наскакав цей новий бригадир тракторної: "Ти чого став, зайчики ловиш?"— "А, так, то робіть самі!" Бере в Німого цю клямку й дає їй. Вона ще й досі борг має.
Чогось не можуть люди по-доброму — чи це світ такий настав. Клямку бабі зробив, а сам роботи позбувся. Живу-уть люди.
— Але як матері добре було, що принесе талона, і вже тобі й вугля, й брикету випишуть. А так — хороби дадуть.
— Треба вам, то йдіть у сільраду, хай випишуть,— знов под и ви вся.
— Ну да, він як вернувся од сестри з грамотою за навчання, то вже й у Києві робота знайшлася. Але питає, чи дадуть квартиру, то тоді хіба.
— Тако зразу й дадуть.
— Тепер жінка під Києвом, а він їздить в депо та живе днями в гуртожитку. Жде, поки по радіо скажуть рушати.
— Така в них робота, як служба.
— Еге? А брат каже, на заводі зміну одстояв і більш має. А тутечки жди — покличуть.
— І в них по змінах; хто це вам таке казав?
— Таке начальство, що воду варить. Може, чимсь не вгодив?
— Я знаю, що хлопці йдуть туди робити. І дисципліна, і платять добре.
— Як надриваєшся, то скрізь платять. Хіба я що кажу.
— Петро дисципліну знає, ми з ним разом на тракторах робили.
їй відомо самій: Петро чо не вгодить. Як перейняв раз ту Зосю на містечку — вона тлінна зробилася. Каже: "Я комсомолець, й розпусти не допущу". Але в Клікмаїра той сказ не минав, перебирається до Зосі. Та й, думаєш, не перепрошував
Сяньку? Ну да, Зосю скрутило, а він у ґвалт: "Що, вона подушку спереду, подушку ззаду, а мені в монастир?" Петро з кулаками ліз, але гріх,— батько.
— Клікмаїрші щоб знав, яке добро було. Дістане Петро талона, дід поїде на станцію, привезе з машину, та й мають аж до весни.
— Цей рік і так з паливом добре.
"Еге, в нього, бачу, не допросися".— Богинька вже й пошкодувала, що завела цю мову дурну— Знаття б, які ті стовпчики порозпилювати, — мовби ще думала але вже добре почула свій голос— А то маю скілька, але сама не подужаю.
— Найміть хлопців,— згадав наче щось давнє,— зара оно бригади в селі стоять, вам зроблять.
— Ще до зими час є, чом ні.
"Якісь же квитанції вони мають з хороби,— ще не втрачала віру на цьому синовому подвір'ї,— в блокнотиках позаховують. Порохнюк ондьо хіба не носив такі; спитайся котру хоч вдову".