Ганя аж сердита була на неї. Це на різдво не має він права десь походити, г-ой? Ну да, з таким ходінням. Десь улізе, а потім думай за нього. Та й цей сон прийде тобі хіба? Петро закомандував юшку. Це він де не піде: "Цьоцю, дайте". Як Андрей,— поки чогось гарячого не посьорбає, то йому не їжа. Добре вона запам'ятала, що це щось було по телевізору, але вона дивилася так, аби. Ганя йде бере юшку ставити; то іншого разу сказала б, беріть самі варіть, а це й їй охота, видко, посидіти. Ярина то вже нічого тако не хотіла, й сну не стало, й через силу слухала, як він Гані з Петром щось розказує. А Ганя ще й заохочує, ну на зло їй. То де це він Тамару зустрів, що вони разом прийшли? Отако з містечка у вулицю заходив,— стоять Тамара, це як-то з вечоринки з Закусилівки йдуть (Петро з Ганею я к підуть,— гості ж), і Славка Стройванс. Микола розсердився на Тамару, що з кимсь танцювала (а-бо; Гаїія вже наперед знала, як це), й пішов, а вона ще побула, їй треба було забрати свої ложки. Братові каже: "Пождеш мене, бо я буду боятися сама йти. Ще побуду, як він такий". Брат каже: "То йдім до нас ночувати".— "Нє, Сашко, я дітей на ніч самих не покину, ти шо-о. Мені треба бути вдома". Ну то він її заведе. Й це Строй-вансу якраз винесла дві хлібині: його відро муки було. Вона до баби занесла, та й так спекли на двох. Добрий, житній, але чогось як камінець зробився.
"То що, не мона було зразу додоми йти?"— від грубки спитала сина. "Та й шо-шо? — було цікаво Гані, бо вона ще тривожилася за Тамару— Цить-но, Іра".— "О, бач,— почувши, що було далі, озвалась Ярина,— його вдома ждуть, а він хліба з печі захтів".
"Ще й, може, цілувалися по дорозі",— трохи одтавало Ярині на душі. "Ми боялися, щоб не попадати*,— казав син. "Це б Микола знав, то дав би*.
Петро наче до телевізора приглядався, але помирив їх усіх: "Тож собака всю дорогу біг, ви кажете".
На другий день її син вже тако нікуди не пхався, от тільки пішов Вільчинських покликати,— таке мело, що вона не наважувалася з ним за компанію: ото два гуляки було б. А ввечері поприходили і так виспівували — о, Саша, як їй настрій, уміє.
Та й трохи на душі спокійніше стало, вона наче пробачила синові. Серед ночі Клавин Толька приїхав бігом забирати,
вона то вже потім допетрала, яка там війна. Але й Толька з ними сів "на дорогу".
— Це ви за свого сина так боїтеся, Яриночко,— обізвалася біла гора; оце-то спить, вір їй— А ви мене послухайте. Коли я була бригадиром у робочих. Так само робили, як це й тепер роблять, і одна женщина над студентами бригадиром приїхала, а я у робочих бригадиром була. Питає мене: "У вас є дочка?" — "Є". — "Скільки їй?" — "Чсчез рік школу скінчає".— "Як закінчить, приїжджайте ось на цю адресу, ми її влаштуємо". Ну, збираємося ми, а чоловік її, кандидат філософських наук, сказав, хай привезе зошити з творами; знайшли їхню квартиру, дзвонимо, але не відчиняють. Сусіди кажуть, вона розрізала ногу, але скоро прийдуть. Бачимо, йдуть обоє, й справді жінка кульгає. А! Повіталися, заходимо. Ми поставали, дивимося: прямо тако на стіні пучечок калини, образок божої матері, колосочок Одна кімната, правда, велика, вздовж стіни шафи з книгами. Він зразу нам по книжечці. Я не можу сказати, що окуляри забулася, але беру, роздивляюся. Коли забігли якісь діти, щось весело балакають, він і їм по книжечці. Вони посідали, почитають трохи, й далі десь побігли. Але прислухаємося, вони балакають про якесь кіно. Він почав розказувати нам, що режисер хотів показати когось там як ворога, а сприймалося по-іншому. Чуєте, що-о він казав... І що нам треба триматися купи, підтримувати одне одного, бо загинемо. Й, думаю, наче ж правда, але чогось вони не до душі, ці слова. Постелили нам, а вкриватися тільки ряднами й на рядна лягати. Я в дочки питаюся, чи їй не страшно, а вона каже: страшно. Ми рано поїхали й більш туди не вернулися.
— Та й що ж? — Це й син колись як почне розказувати, що вона й слухать не хотіла. Одно впрошувала, щоб не лазив тамо ніде.
— Й це ж вони за якісь роботи тримаються, і держава їм платить. То щоб бути такими невдячними...
Та й дурна, злякалася. Була б уже дочка вивчилася, а з тими що ж — силою не потягли б. Хотіли допомогти людям.
— А тепер що. Дочка вийшла заміж у друге село, працює в колгоспі, й непогано живуть.
"Та й ти ще на когось вину скласти хочеш,— ай-бо, сказала б уголос,— і тут з кожного воду поповариш".
Вік боялася отаких-о; вона й граминою не поступиться, й од тебе не прийме, але й дивитиметься та-а-а-ак А що ці люди тепер винуваті, ти скажи. Одного вона була певна — дитину забрати мусила й передержати якийсь час А там хай як хочуть.
Й під радість таку, що скоро ці муки для неї вже оді-йдуть, так добре вона побачила, ну як-то вві сні: сидять вони з дитинкою в автобусі, так їм високо й тепло, а тамо її син з невісткою у віконце до них заглядають, буцім це їм так шкода, хоч не їдь бери. Але їй щось інше в очах ставало, видніше за цих двох видних людей: гори такі недалеко, що годі на них людині вибратися, і якийсь монастир за мурами, де вона ніколи не побувала, хоч подивитися, й увесь цей куточок Подолу, що вона його знає, відколи доводилось сюди приїжджати. Але тішило її це все, бо ті двоє внизу стояли й мов щось випрошували в неї. Ну та й не щастя хіба, що вона якось не тільки увесь цей закуточок глибокий побачила зразу, але й усю їхню сім'ю. Вони з дитинкою позаку-тувані обоє сиділи, готові далеко десь так заїхати, а тамо біля
її сина стояла невістка, що вона про неї чогось думала як про вдарену,— й так їй хотілося звідати синові цю свою несподівану думку, щоб і він якось глянув на них ну не так, як це-го; ну хоч би тако подумав, що це сидять в автобусі двоє закутаних, й ця третя, закутана, стоїть біля нього, та й стій собі й дивися на цих позакутуваних жінок
Снилося, що Богинька уносить якесь шиття, а з нею як-то чоловік її, Павло чогось називається, та такий смирний, але думає вона про цю жінку як про Антосю сліпеньку. Коли це всі ці сестри, зяті в крик, що то ж код енські. "А я де?"— вирячилась на них, а ті регочуть. Добрий вам сміх. Як тут такий клопіт: голова кооперативу наділяє усіх ділянками. Бо-ж, що вона буде з нею робити — в долині, грязюки, і закаж-чики йдуть: ти ж обіцяла пошити. А взавтра війна. Кому як пооддавала — недошиту блузку, плаття. Та й починають її обмотувати в такий целофан, банки думають ставити. Йдіть з цим своїм лікуванням, давайте мого світлого плаща й кофту, мені тра додому. Так треба; як-то найстарша дочка дуже вмовляє. Нахиляється вона з такого високого крісла, що їй син зробив, щоб вище було за машинкою сидіти, й питає в цеї Богиньки, чи правда, що Грицько тоді до неї приходив