Збираючи каміння

Сторінка 44 з 56

Медвідь В'ячеслав

Аж он чого цей сон їй приснився; трохи й радіючи, думала, що тепер її інший сон не бере так скоро; ну от не поїдуть додому, то буде якесь нове горе в хаті, вона вже знає.

— Вони мене лякають цим ходінням,— стрепенулася жінка, пробуючи розгледіти, що таке в дверях стало.

Ти бач, які мудрі поробилися, самі ладу то не дадуть, а це одне перед одним стараються, ну не сміх людям. Не потребує вона їхнього каяття, хай як хочуть. Мало їй так, то ще бігатимуть і кожне на іншого наговорюватиме. Та сядьте удвох, хіба це так важко слово сказати, миріться вже чи чорт вас знає що. Вона могла змовчати, коли Грицько потайки на заробітки втікав, але то таке, там життя понакручувало, що винуватого не було. А вам що бракує?

Жінка поклала голову в той бік, не хоче вона бачити, хто тамо підкрадається, хай думають, буцім спить і нічого не чує. Але ж то синова рука підминала ковдру їй збоку, вона помилитися не могла. Хотіла ніби вжахнутися, що то за мара така, але й вибачила собі цю хитрість,— спить вона. То він ще й не вірить, сідає скраєчку, цю мову заводить, кому воно треба, татуньо другий.

— А що ж, ні, наближаєшся ти до роботи, а вже там стоять, ждуть ключника, та не доведи комусь спізнитися, буде йому на цілий день муки, й ти радий прийти хтозна-як рано, аби трохи першим од цієї жінки. Й було раз, йде з туману, якісь у неї ранні автобуси з передмістя, і радість така за скельцями, що їй догодили, але ж потім подумаєш, яка то радість, що вдвох такого досвітку й більш нікого, бо що б не робив, а думки які, хто оно іце ворушиться з того краю за шафою, перевдягається, про щось думає, і не матимеш спокою, аж поки інші люди не посходяться, й десь тако вдень зустрінеш її у вузькому, закладеному уздовж стін пачками коридорі, й вона так гляне, наче й ти ж повинен ну зрозуміти, щось відбулося, така таємничка, й нема чого.

Хто ж, як не ти, увіходив зі мною разом у цей бетонний склеп і чув, що я десь є за третіми стінами? Хіба ця гра не продовжилася й у день похорон, коли ми знов опинилися вдвох біля металевої брами-дверей, а голос жінчин був таким солодким і трохи сумним, от як душу чутно, бо якесь тепло то ж мало бути, тьопаємо знов у тумані вгору до когось за ті ключі взнавати, бо ще з вінками, вазонами, квітами клопіт,— чи не пов'яло за ніч? Далі десь, у сутінках кущів та дерев, що все під гору, у дворах голос її глухішав, промовляв на якесь геть уже таємне диви-н, що було, то то так собі, а от що буде. А чи вона тобі вибачить за це лукавеньке, сказати б, перелячок такий, бо більше що ж, оце-го віддав та й буде, йдемо ж по ключі, це вже навіть не те, що в приміщенні, куди тобі значніше, тут мета й можна заховатися за трагічністю нього дня, всіма рухами й мовою показати, що то дрібне їхні помисли й рухи, коли десь закам'яніле чекає тіло.

А то вона не розуміла! Та про мене, хай там як хочуть, я осьдо-го раз побачив, кудись там удвох прямуємо, як-от за цим ключем, а дай взавтра, то чи буде її сила й далі думати щось про тебе так, як от сьодні? Не підтримаєш цеї, хоч і без вигоди для неї, гри, й почуєш уже щось неприємне для себе, уявиш губи лопушком і носика цієї жінки, і той дундукуватий голосок прорече якусь справедливу мудрість, а скло окулярів аж запітніє од цього притлумленого неспокійного погляду: товариш, мовляв, думає, що можна отак і так, а насправді за це треба карати.

О ця покара! Скільки їх там сидить з загадковою посмішкою від думки про можливу ще й, бач, справедливу покару, й не треба воєн, котилися б голови, торжествували б над світом губи лопушком і очі, які ніколи тобі не подарують відвертого погляду. Й ось картина просторішає, спочатку звертають увагу на твої вузькі штаненята, ну ці в'єтнамські, хтось інший, та ж пані Стефа, вказує тобі на невідповідність між формою цих штанів і пальто, й ще щось, але вже відчиняється металева брама в стіні й треба кудись туди упірнути, щоб цілий день не виходити, й трохи далі, з півдня, тебе десь закличуть і змусять довго простоювати, зіпершись об стіну, чекаючи якогось там папірця, й кожен рух важкого, але вправного тіла пані Стефи виказував той дух, якого так боїшся, коли тобі ще неповні тридцять, дух кімнати, в якій живе самотня товста жінка. Тобі ще дають можливість поворухнутися, мовби дозволяючи вже йти, але ці рухи потрібні тільки для того, щоб ще більше проступили риси тіла, стали відчутнішими для очей усі складочки на одязі, потовщення, рівчачки, тіні, бо ж трохи світить у ці грати.

Далі йдеш знов між горами запакованих книг, а тобі вже гукають "стриб", і не бувало, щоб відмовив комусь із цих збирачів паперу, падаєш з-під стелі безтямно, не забуваючи ритуального вигуку: "В'яжіть, жіночки, краще вам ніхто не втрамбує!" Вони б так не відпускали по цілому дню, аби їм тс право на покару, й скачи по цих купах, хоч сказися, але ж не втечеш, колись то спитаються за покладене на тебе, а Стефине ж перше вилізе, доки їй вікувати з сусідами й т. д. Думав, одтарабаниш, як усі тут давно позвикали, але заклики, написи, якими сповнювався світ, захоплюють ну назавжди. Думав, гра якась, а це ж цілий світ боротьби, й тут ще таке розчарування, всі тобі буцім однакові, коли ж ні, от збираються разом, і хтось має промовляти, а ця мова така непереконлива, і той, що мав слово, почав був не те що переконувати всіх — йому ж самому тра було вірити, ото горе, за цілі роки сумніву не виникало, а це де його набралося в очах, на кого не глянь. Хоч би сидів серед слухачів, а не з оцими, які промовляли, а тепер шукай ради з-посеред декого, хто ще тобі здатний пробачити і цього разу нещирість з умовою довшої колись бесіди, ну хоч би за обставин відвідання бухгалтерії. Ці кілька то сприймуть заклик до взаєморозуміння, відчувши в тобі обіцянку колись одплатити. А інші що, ми хоч так візьмемо своє, позбавлені обіцянки, яку одержали на їхніх очах кілька з них, вирішували одразу ж показати свою затятість у межах існуючого для них права, а то таке, що спробуй-но дорікнути.

Тепер, одержавши середнє арифметичне з цих псевдо-оновлених та затаєних про короткочасний офіціоз душ, переступаєш далі у часі з псевдовірою, буцім там десь трохи згодом станеться це, та й байдуже за ті виступання, сам інстинкт колективності згуртує приречених і тимчасових владарів, так полегшено всі зітхігуть, навіть якесь захоплення спалахне у цій безлічі очей. А тепер виказуй все, що треба, за відомий нам проміжок часу й ні миті більше, бо ми тебе