Це вже я потім узнала, що твій тато придумав. Робила на станції його двоюрідна сестра; каже їй: "Антосю, давай завербуємось". Вона вийшла заміж у друге село, а там такий п'яндига. То їй що, все одно щастя за тим хазяйством не було. От якогось разу встає батько рано, але, бачу, не такий він, як завжди, а щось набалакує ніби в Житомир на сьогодні викликають...
Вона трохи постояла по цей бік тину, де цвяхи не скрізь позагинювані в латах, бо до буфету обходити треба сошею або з городів. Мішечка грудьми притиснула до штахет і ждала, коли ж Кухта вийде.
— То що, Йване?— питалася одними очима Ярина, налапуючи мішечка, чи є.
— Та трохи посиділи з кумом,— туди й туди оглянувся, підхекнув раз — якась своя думка крутилася ж, видно.
Згадав і за Яринину справу:
— Пождіть, зара якогось грису озьмем.
Вона трохи й пригнулася до штахет, так злякалася, що там Павло виходив на ґаночок.
— Ти, йди-но в'зьми там шо, — чи до неї, чи до Кухти обізвався Павло.
Ярина просунула Кухті і мішечка в дірочку; вбгав його під пахву і рушив трохи вгору стежиною. Від брами махнув уже "м'якою" рукою, одлучивши її од мішечка, щоб дожидалася тамо. Але Ярина вже й забулася, що він їй хтів там сказати: це ж тра, може, бігти помогти,— що, Павло тобі мішечка держатиме?
Вона, проте, оглянулася на Ніншгу Колодюччину хату: хто вас там знає, стоїть, може, з куща дивиться. Ото радість: дві швачки на містечку й ніяк не помиряться.
В неї було сили й через тин стати,— ану вийде хтось із буфету; тут є дядьки, що знають її, ще як в емтеесі робила.
Ярина вже не бігла, обходячи буфета городом, її й так чогось аж трясло, але щоб боялася — то ні. Рада була б сама нести, щоб тільки той Кухта не мучився з рукою.
Але ж узявся.
їй ця брама відома. Вона колись сюди хазяйкою заходила, ще як Грицько з Павлом зачинялися. Було їм тоді. Хитрі ж — бігом у пашню встромлять пляшечку, ще й кашкета зверху кинуть.
Тоді вони страх мали од неї.
Яринка взялася за прихилену браму — думала, чи заходити всередину; й знадвору ж не вистоїш — скільки людей ходить.
— Чуйте-н', Іване,— тихенько гукнула до світла всередині, звідки запахло таким духом.
— Хай пожде,— сказав Павло до Кухти, одірвавшись од блокнотика.
Але вона й так почула; нащо це ти й ще повторюєш.
"Його правда — чого тут стояти, треба буде, то покличуть",— поворушила губами Ярина й далі за той буфет одійшла.
Але тут постій, то наберешся: не забуде вона, як виводила звідси Грицька,— рукою обіпреться на стіну і гойдає ним. Хіба на цих п'яниць право є — далеко йому чо бігти, став осьо й дуй під стіну.
Оце-го донизу вони города тримали, і погрібничок був їхній, а тепер сама вона не захотіла мороки мати; буде їй і того, що біля хати,— й погрібничок до буфету одійшов, склад там у них.
Яринка пройшла трохи до межі, вклавши руки у чоловіків летнік, але стало чутно розмову біля брами, й вона вернулася.
— Да, все одно посадять,— це Павло казав.
— То вам нема чо бояться, кумо,— радим голосом озвався Кухта. ^
— Який я тобі в хороби кум,— про себе вже бурмотів Павло, прибиваючи камінчиком клямку на брамі.
Яринка глушманом була б дурнуватим, щоб це не почути,— вона Павлів голос добре вивчила. Але за Кухту більше боялася: Ще візьме гепне цим клумаком під ноги: на чорта воно мені здалося, беріть та й несіть, як ви такі розумні.
Вона оглянулася зі стежечки (й Ніни тої не так страшно було): Павло пішов назад у буфет докурювати. Це вже її ноги тут не буде, о ні.
Кухта висякався до тину — якось так сухо та голосно, аж Ярині морозу побільшало у вуличці.
— Йдімо, йдімо, Ярин ко, не вглядайтеся.
"А хіба ти не правду кажеш, як я стільки натерпілася й передумала в світі". Йшла б отако за цією теплою спиною, що й за чоловіковою так не ходила; але пожди-но, до кого це мова?
Прийде знов повісточка — більш її душа не витримає. Були хоч сльози, та й тих не стало. За Грицьком так не шкодувала, як це. Терпи, вдово, чоловік у тюрмі, а син— нема відома, де його душа й до вечора буде. Вона в сінях надумалася знов за армію синову; скільки він просить — мовчи, мамо, бо мені тільки гірш зробиш.
Кухта й сам у першу хату вступав; мішечка перед цим взяв стріпнув і повісив на драбині в сінях.
Щось там у Ярини було,— вона знала, що так не обійдеться; баби, котрі охочіші, за шиття приносять, як не можуть грошима оддати; то так впрошують, щоб взяла та щоб не відмовила. Ото вже потреба, не кажи. Але й, буває, згодиться. Оно Киселиха, чоловікова сестра Параска,— Грицька забрали, й вона поперлася до братів у Крилівку; ждуть тебе там,— Олі-ма з чоловіком посходяться, то любили посидіти.
— Я перший раз поїхала,— ґвалт, не пускають. Син мені пише записочку: побалакай з отим, але не кажи, що це я послав, бо буде мені потім.— Ярина похукала в чарочку, витерла тоненьким рушничком і поставила повну перед Іваном; вона й сама б не відмовилась, якось так було на душі.— Дозволили нам, а він одно: "Гляди, щоб ніяких претензій, бо гірше зробиш". Це ще й так добре, що дозволили. Бо їх якраз уже мали відправляти, нікого з рідних не пускали. Я замполіта прошу, як же він по тих горах ходитиме, як ті вуха... три метри чути йому Хто ж йому людей довірить? Ні, та й годі,
наказа ніхто не мінятиме.
Кухта, тримаючи урочисто так чарочку при столі, кожне слово Яринчине слухав, вже ж не було куди поспішати.
— А ви думаєте, мені тра, Ярино? Як таке життя — оно крадуть, возять, людям заплатять, щоб мовчали. Вам на містечку тут добро. Дядьки в емтеесі роблять, чо їм у той колгосп.
— Гриць мій, думаєте, мало виходив.
— Та то йому спротивилося тутечки. Я хіба не знаю, Ярино.
— Слухайтс-но далі, Йване. Це, думаєте, життя — тако в хаті? Я геть би зара поїхала до сина,— а шо, ні?
— Ну, беріть, Ярино, щоб не грілася.
— З цсю товчею і з цим хазяйством...
— Нічо-нічо, осьо вам є трохи, до весни перебудете. Може, що з цею власно, бо й не підходь, не допросися.
— Хай він як хоче, ая до нього більш не піду.
— Беріть, Ярино, та закушуйте, а то вам недобре стане
— Каже мені, щоб не йшла й не просила, бо тільки гірш буде. Ця така дисципліна. Ну да, думатимуть, що це він мене намовив. Хіба я сама не знаю. Щоб ви бачили, Йване. Там тіки гори одні з ящурками.