Гані аж і бажання не стало перебивати Тамарі, хоч вона й пам'ятала, що вже за це мова якась була. Хіба ж це не вона казала допіро? Але слухала Тамару, наче це зовсім нова думка народилася, і їй самій оно як цікаво чути; або й інше слово — не про цікавість, ні. Вона сама Порохнюкові чогось такого не доказала, й це недоказане Тамарі більше вдалося й зробилося цікавішим і потрібнішим, ніж її перед початком мова до По-рохнюка.
Але вона за інше знала; цьому Порохнюкові зара дай, то потім кому згадає? їй,— що це, Гань, тамо твоя Тамара молола. *
— Ти питаєш, чо я на сорок день не йду.
— Еге, Гань,— не забувалася Тамара й за Порохнюкову руку,— мені тра знать, я осьдо Порохнюкові пораджу.
Ганя ще б втерпіла, їх з Петром просили, але Рибачук чогось на містечку робить не думає, похорон був на станції, а на станцію піди, то що їй Оліма скаже! Як на мамин похорон не змогла буть, а до Фанасівни поприходили. А то Тамара не знає, що питається.
— Порохнюкові нашо знать?—Але Тамара очей не зводила, так шукала втіхи в її словах,— Ти Оліму знаєш, Тамара, а мені тра, щоб вони до Ігора на вечоринку прийшли.
Почала цю мову не знати нащо, але ж з утоми такої хіба їм вгодиш? Якийсь театр у неї на подвір'ї, що такого людей, а ти їм розказуй, бо порозбігаються й знов хоч ґвалт кричи у порожній хаті. Вона Ярині не вірила, як та просила, щоб Ігор приходив ночувати, бо самій страшно; а це недавно писала їй, то призналася, що сама тепер рада, щоб жива душа була в хаті. Пише їй: приїжджай, сестро, та сідай у старій хаті. Ото втішила!
— Як це я Андрея з Женькою і Антона з Євкою проводжала до костьола на тринадцять годин, але як Андреи далі не міг іти, став,— ти ж його знаєш, очі тако поставив,— то Домка, що в Монастировій хаті, вийшла й забрала. Він там проспався, і вже поїхали на три години.
— Я ще, Ганю, вам казала,— Тамара їй допомагала,— чо це ви мене не взяли.
— Тож казала; ти думаєш, я не хтіла? Петро мені хіба раз дорогу переймав, як я верталася.
— Ганю, він наче хоче щось спитаться й боїться.— Тамара аж пальцем повела на Ганю.— Пождіть-но, Порохнюк, я щось маю Гані сказати.
— Він мене питався — то чо. Каже: коли це вже матір з
лікарні привезете.
— Чули, Гань!
— Кажу, тра було думать, як мати дихнуть не могла; поки це Петро мій приїхав з Житомира, і я кажу: "Петро, вези, бо буде пізно".
— Та й Петро завіз; так, так, Ганю.
— Він тепер ходить питає,— як з далекої сторони вернувся й собі Порохнюк
— Але й не тра було вам, Порохнюк, не тра,— всю душу вкладала у свою мову Тамара.
— Я й Порохнюка хтіла взяти, й тебе, Тамара. Не вірите ви, обоє? Але де було вас шукати? Це гості-гості, а всім на роботу тра; шоб потім казали, що од цеї Гані не вирвешся. Якби я знала, що мені буде, я б вас обох познаходила. Ну да, це нікого більш ніде, а то й ні... Я вертаюся з містечка, але мені щось як-то не так; я до хати не щораз навідуюся, щоб не казали. і
— Ну да, Гань, скажуть: о, не діждеться.
— Бачу, цей замок тільки навішаний, а скобель...
— Лю-юди-и, — Тамара, — мовчіть, не кажіть далі.
— Чуй! Скобля нема. Ні, що це я кажу? Ай-бо, забулася; замка нема і скобель вибитий. Думаю.— де ця Тамара? Забігла б у хату, гукнула б хто-хто в моїй хатці,— еге, це Ярина колись так уже в цій своїй новій квартирі, й мені б не страшно було. Прочиняю в цю першу хатину двері — думаю, зара по голові хтось як калатне. Якесь пір'я в кухоньці по підлозі розкидане. В другу хату — з шафи Паращине старе пальтечко забране, книжки на підлозі валяються... Ні, це я не так, стій-но. Бачу, хтось був, певне, й далі побоялася заходити. Увечері о восьмій юдині Петро приїжджає з роботи, я йому розказую, він каже, що все позачиняв і замкнув. їдемо туди, все дрантя з шафи старе забране, і Паращине пальто, етажерки теж немає, папір порозкидуваний, в тій кухні якесь пір'я валяється, одне слово, вскрізь мотлох. І яка туди лиха година йде...
— Так-так, Ганю, я хтіла сказати, кому туди діло є. Ганя доказувала:
— ...щоб їм уже ноги повикручувало.
— Га-а-ню, а Петро бачив,— аж в крик,— як ви заходили?
— Йди-и! — подумала й з іншого боку: нема віри:— ГЬть мовчи-но; я й не думаю, а ти... Тамара...
— Ганю, ви нічого не чули. Порохнюк, скажіть ви що.
— Одну підозру маю. Вобщем, довідаюся. Але,— витріщився на цих причинних жінок, аж йому сили вернулося трохи колишньої, ще вони йому осьдо будуть командувати, ти бач.— Ганю, ти хату одвідала вчора?
— Я на другий день на містечку розказую всім, а Міцеїха каже, що бачила, як о третій годині ночі світилося в хаті, думала, це Ярина приїхала, хоче йти питатися в мене.
Чогось Порохнюк з неї очей не зводить, не хоче забутися своєї попередньої мови. Так Гані страшно зробилося й цікаво, бо те "але" наче півдня, скільки вони допіро просиділи в неї на старому свекрушиному подвір'ї, висіло над ними й чекало немов такого продовження, щоб це й відповідь разу була, а не так собі, й на ту відповідь скільки там треба? Погляду, може, одного слова. То цей Порохнюк аж стогне, так це слово знайдене їм повідомляє, аж вони обоє з Тамарою готові на крик
— Ганю, я вже не думаю.
Вони справді в крик, ґвалт, ну аж війна якась, що десь треба бігти, щось робити, а ніхто ж нічого не знає. Ганя перша: • 1
— Не думайте.
Тамарі буцім не знаття, але це таке, що мусиш; друга:
— Мовчіть, Порохнюк, нам усе відомо.
Тамара втримувала через силу вже не одного рукава, а все його тіло,— так ним тіпало, цим здоровим дядьком.
— Кажіть, що ви більш не будете.
— Хіба ж я казав, що буду?
Тамара вбирала в себе через руки здригання цього великого тіла; десь вони починалися в попереку, але до душі не доходили, і в плач чи стогін, хоч би він і сам хотів, не переходили.
— Ганю, ви цьому Петрові нічого не балакайте. А я довідаюся.
— Порохнюк, спасибі вам,— ще з крику не сходить, боячись, щоб ним знов не кинуло,— ви там з моїм Петром щось дивилися біля сестриної хати, а я забулася спитаться. Тамар', що ти хтіла, що не даєш мені доказати?— дивиться на цю зчужілу враз Тамару.
Коли й чує:
— Ганю, ви цього Марининого Петра беріть на хату, хай він по селі не лазить. Бо я вам не вбіцяю, ви знаєте, яке в мене горе. Мені з мею хатою тра лад навести. Але стійте-но, й ви, Ганю, й ви, Порохнюк,— ви баште чи ні, що зо мною всьодо-го робиться, мені чось страшно: я бачу, як цей Петро з горба йде, але, лю-удоньки,— він свою хату минає! Виглянь-те-но, Ганю, на гулицю, може, йому погано, що він не йде нікуди. Тамо калюга така в колії,— я вас прошу, Ганю, гляньте.